Божа Кара

7. КОЖУМЯКА

День хилився до вечора. Сонце ще не зайшло, але в урочищі гончарів вже почало помітно сутеніти. І то не дивно, бо з трьох сторін воно було оточене високими пагорбами за якими по обіді ховався Ярило. Ці пагорби захищали мешканців Подолу від зимніх вітрів й літньої спеки та приховували від людського ока численні обійстя майстрів. Їм було зручно тут місити глину для горщиків та сулій, бо крутими схилами урочища вкритими густим лісом, донизу, збігало кілька струмків які утворювали невелику річку що впадала у Дніпро. А на його березі завжди було повно купецьких лодій які пливли як вгору так і вниз за течією розповсюджуючи їх крам по всій Русі аж до Тмутаракані на півдні й до Новгороду на півночі.

         Трохи далі від цих гончарень і трохи осторонь, під самою горою, на якій нещодавно розміщалось капище Перуна, примостився самотній будинок Кирила якого місцеві прозивали ще Кожум’якою, бо він займався лише тим, що вичиняв шкіри тварин для потреб княжого двору.

         Кирило жив відлюдником, без жінки і дітей, але сусіди не наважувались запитати похмурого й не говіркого велетня про причину такого становища. Надто страхались його величезної сили та сумного погляду. А ще, вони добре пам’ятали, як минулого року Кирило допомагав князю Володимиру скидати з Велесевої гори ідолів, яким вклонялись русичі, та топити їх у Дніпрі.

        Тоді, один за одним  поплили течією до Руського моря дерев’яні статуї Перуна з Дажбогом, Хороса, Велеса, Сімергла та Мокоші зі Стрибогом. Всі сім ідолів, яких князь сам встановив на прадавньому капищі щоб об’єднати сім слов’янських племен, зазнали хрещення водою. Після них мечем і батогами до Дніпра загнали решту городян та охрестили їх у нову віру. Тепер для всіх мав бути тільки один бог і один князь.

         Після битви із печенігами на річці Трубіж, коли кожум’яка здолав їх найсильнішого воїна, князь почав прихильно ставитись до Кирила, бо той на три роки забезпечив мир і спокій на східних кордонах. На честь безкровної перемоги він заснував місто Переяслав де до русичів перейшла слава непереможних воїнів.

         Не дивлячись на приязнь князя, шкоди кожум’яка нікому не робив і з оточуючими спілкувався мало, тому,  про нього, ніхто нічого толком не знав, хоча в урочищі гончарів він оселився давненько.

          День у день Кирило вимочував шкіри у річці, а потім, м’яв їх своїми величезними руками як господиня що замішує у діжці тісто, щоб досягти необхідної якості для подальшого використання. Раз на місяць до нього приїзжав княжий ключник із верхнього міста й забирав готові вироби до княжого двору щоб потім перетворити їх на упряж та сідла для коней, чоботи для воїнів, а саму найкращу тонку шкіру, на сторінки рукописних книг.

         Окрім ключника Кирило майже ні з ким не зустрічався. Отаким от безлюдьком був кожум’яка.

         Коли по обіді  у його майстерні скрипнули двері він саме натягував чергову телячу шкіру на дерев’яну раму, щоб її просушити. В гості Кирило нікого не чекав. Несподівана поява княжого челядника Мстислава, що з’явився на порозі його хатини стала для нього сюрпризом. Тиждень тому він віддав йому готові шкіри, а нові ще були у роботі. Що змусило того з’явитись раніше строку?

         Мстислав зупинився на порозі та всією п’ятірнею почухав свою густу чорну бороду, а  потім, трохи прокашлявшись, розгладив на грудях білу льняну сорочку з глибоким вирізом через який проглядався дерев’яний хрестик, що висів на звичайній сиром’ятній поворозці. Його очі уважно дивились на Кирила, немов попереджали – ні пари з вуст. Кожум’яка відразу зрозумів  Мстислава бо того супроводжували два княжі гридні при мечах вдягнені у вузькі кольчуги із залізними шоломами на головах прикрашених шишаками. Вони з цікавістю виглядали із за спини челядника, щоб добре роздивитись богатиря, який вже встиг стати у Києві легендою.

– Здоров будь, Кирило! – гучно привітався із ним бородатий ключник знімаючи з голови круглу шапку оторочену внизу по колу хутром бобра й переминаючись на місці ногами у червоних чоботях. Ці чоботи він шив сам і вдягав виключно у важливих випадках, про що добре знав кожум’яка, та й шапку він знімав тільки перед князем.

– І тобі не хворіти боярине Мстислав! – відповів здивований Кирило піднімаючи брови. Судячи з кольору чобіт челядника, таки щось трапилось.

– Що привело до мене такого поважного чоловіка?- вимовив він із розстановкою кожне слово щоб його почули княжі дружинники.

         Боярин дав  знак гридням залишатися на дворі, причинив за собою двері й пересвідчившись що ззовні їх ніхто не почує підійшов ближче до Кирила та пошепки промовив:

- Є термінова розмова, Логінусе!

         Так, кожум’яку, вже давно ніхто не називав. Якщо боярин ненароком вимовив забуте всіма ім’я, то у нього на це мали бути вагомі причини.

         Кирило мовчки витер руки об полотняні штани, закатав ще трохи вище рукава колись білої сорочки і показав очима на двері, що виходили до річки Киянки де він зазвичай вимочував шкіри. Місце там було відлюдне і не проглядалось навіть з княжої гори, а дзюрчання води приглушувало будь які людські голоси. Там, біля берега, під крислатим дубом, стояла закинута криниця складена з почорнілих колод ще за часів Кия, із якої вже давно ніхто не брав воду бо вважали криницю зачарованою. Надто часто, колись, там зникали безвісти люди, тому, це місце раніше обходили стороною, а відколи біля неї оселився Кирило, то і поготів. Саме туди і подались кожум’яка з челядником князя.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше