10. СТРИБОК ВІРИ

Ніколи в житті Сергій не думав що здатен на подібну дурницю. Більш безглуздого вчинку ніж той, що він збирався зробити за хвилину, Безсмертний не пам’ятав у всій своїй щедрій на пригоди біографії. Стрибнути до темного отвору прадавньої криниці, з доброї волі, міг тільки такий йолоп як він, що несподівано закохався у малознайому дівчину. Хоча, хто з нас інколи не робить у житті дурниць, керуючись серцем замість здорового глузду? Можливо, цим ми і відрізняємся від тварин?

         Тим не менш, дивлячись на Світлану, Безсмертний не відчував себе а ні героєм, а ні дурнем. Як казала колись його бабуся, героями не народжуються, а  стають ними звичайні люди завдяки своїм вчинкам які створюють з них тих самих героїв, або дурнів, бо надто тонка межа  розділяє ці поняття.  А в даному випадку, він просто опинився в потрібному місці й в потрібний час і тепер тільки від нього залежить чи вийдуть вони звідси живими.

– Довірся мені, хлопче! – нарешті сказав Макс.

– Стрибнувши до криниці, ти нікуди не впадеш, а опинишся у тому місці де був за дві години до цього. Я з тобою знайомий майже два дні, тому згадаю тебе у будь-якому випадку, а от, ні Кирило, ні Світлана, скоріше за все, не будуть тебе пам’ятати, бо ти з ними щойно познайомився. Тому, щоб вони тобі повірили, розкажи їм про те, про що ніхто не знає у цілому світі крім них самих.

 – Після втечі до Вірменії мене звали Араксом, а мою жінку Гаяне, - нарешті озвався мовчазний Кирило приклавши руку до списа прихованого на грудях.

– Про це дійсно ніхто не знає крім нас трьох! А тепер, чотирьох – додав він.

– А у мене, в дитячому будинку, була лялька зроблена із пластиліну, яку я називала мамою – додала Світлана із сумом в очах.

– Діти її викрали і поховали під деревом, а я потім довго плакала.

– Ну а ми з тобою познайомились в літаку, і ти про мене майже все знаєш, - промовив Макс поклавши руку на плече Сергія.

– Але на всяк випадок запам’ятай, мого батька звали Флавій і він був десятником римської залоги Єрусалиму та начальником  Кирила, що тоді носив ім’я Логінус, а потім став довіреним центуріоном Понтія Пілата.

         Закінчивши із останніми настановами Макс обійняв Сергія і додав цілком серйозно:

– Ми сподіваємся на твою допомогу, хлопче! Крім тебе, більш нікому!

         Сергій обвів всіх поглядом, а потім зупинив свою увагу на Світлані й підморгнув їй одним оком.

 – Дочекайтесь мене і нікуди не йдіть! – спробував пошуткувати він підходячи до криниці.

         Від темного провалля віяло холодом. Журналіст  мимоволі здригнувся відчувши перед собою реальну небезпеку. Коротке споглядання порожнечі теж не додало Безсмертному оптимізму. Невідомість пригнічувала і лякала його одночасно, тому, безпосередньо опинившись біля отвору чарівної криниці він почав сумніватись що робить правильно. Що ж чекає його там, внизу? Невже смерть?

         Коли, кілька років тому, йому довелось перший раз у житті стрибати з парашутом, то він переживав схожі відчуття, але тоді, Сергій, десь далеко під собою бачив землю освітлену сонцем, а тепер, одну суцільну темряву без жодної ознаки наявності дна. Плигнути туди без спорядження, це все одно що стрибати у глибоку шахту сподіваючись лишитись живим і неушкодженим.

         Він нахилився вперед, пильно вдивляючись в чорну імлу, сподіваючись що побачити там хоч щось, що нагадало б йому про відстань яку необхідно подолати у вільному падінні, бо цього разу, якщо він стрибне, за плечима у нього не буде рятівного купола і запасного парашута на череві.

– Що ти там бачиш? – запитав його Макс не підходячи до криниці.

– Нічого! Зовсім нічого, крім темряви! – розчаровано повідомив Безсмертний.

– Зачекай! Як тільки з’явиться щось незвичне, відразу стрибай ногами вперед!

         Поки вони перемовлялись між собою у підземеллі щось гримнуло, не так гучно як першого разу, але тепер зовсім поряд.

– Мисливці знайшли штрек за шахтою ліфта, - повідомив Кирило дивлячись в монітор. – За кілька хвилин вони будуть у зоні враження лампи!

         Як тільки Сергій уявив собі знищення мисливців за допомогою штучної кульової блискавки і здригнувся всім тілом відчувши на собі причетність до їх жахливої кончини, у криниці щось змінилось. Щільна темрява швидко розсіялась і, замість неї, десь знизу, почав підніматись догори зелений туман. Він світився зсередини й освітлював чорні колоди стін криниці як екран телевізора освітлює вночі темну кімнату. Туман піднявся майже до краю і зупинився на відстані витягнутої руки від верхівки зрубу.

– Світиться!- здивувався Сергій. – Він світиться!!!

– Це воно, хлопче! Стрибай і ні про що не думай, - заохотив його Макс, а Світлана подивилась на нього так, що Сергій відкинув усякі сумніви та стрибнув у невідомість поки інстинкт самозбереження і здоровий глузд не повернулись до нього знову. Те що він робив було справді дурістю, але Безсмертний на мить повірив Максу в якого не було ніяких причин бажати йому наглої смерті.

         На диво, після стрибка, із ним нічого не трапилось. Падіння, як такого, зовсім не було. Він нікуди не падав.

         На коротку мить Сергій завис у тумані, що м’яко огортав його з усіх сторін, а потім вийшов із нього в печері, складеної із велетенських кам’яних брил. Під ногами у журналіста лежав дрібний пісок який тисячі років тому був частиною стін і склепіння, а десь зверху, між щілинами у склепінні, пробивалось сонячне світло. У печері було темно, але достатньо видно щоб помітити лаз який вів на гору, бо за спиною Сергія, на стіні печери, продовжував світитись зелений туман із якого він вийшов наче з дверей власної квартири.