Божа Кара

12. Мал

Наважитись мандрувати верхи може тільки справжній божевільний якщо до цього він бачив коня лише на малюнку. Безсмертний не вважав себе за ідіота хоча, при тому, він ніколи в житі не їздив на коні й навіть не уявляв собі на які пекельні муки наражає себе сідаючи на сумирну на перший погляд кобилу. А все так добре починалось!

         За чаркою холодного меду, приємного на смак й за міцністю схожого на яблучний сидр, Сергій, після розповіді Макса, переповів своїм старим-новим знайомим, все що він пам’ятав з історії України і світу від часів хрещення Русі. Вони тільки хитали головами, слухаючи його розповідь і, дивувались, які негаразди чекали на їх нову Батьківщину протягом наступних тисячі років не забуваючи при цьому раз за разом наповнювати кубки. Під дією Кирилового меду Сергій непомітно захмелів. Мабуть саме тому він і погодився на чергову авантюру запропоновану товаришами, а може тому, що іншого виходу у нього все одно не було.

         Опинившись у скрутному становищі Безсмертний таки мусив дослухатись до порад Макса який дійшов висновку, що Сергію, не має сенсу чекати повернення у свій час біля криниці, а йому потрібно, натомість, самому знайти свого привида відправившись у мандри в супроводі Кирила, аби запитати обізнаних у цих справах волхвів про свою подальшу долю. Він чув, від надійних людей, що у волхвів є чарівне варцабо, подивившись в яке волхви можуть побачити майбутнє будь якого чоловіка. Оскільки всі вони, після хрещення Русі, подались у лісові хащі та на Горинь, то Сергій мав зранку, разом із Кирилом і Максом, спершу добратись до Малина, а потім далі, на захід, де збирались бунтівники. Вихиливши по останній чарці на тому і порішили бо за розмовами про майбутнє шановне товариство й не вчулось як настав вечір.

         У небо піднявся молодий, наче вузький серп, місяць, та засяяли поодинокі зорі.  Землю непомітно оповила тиха ніч і тільки на мурах княжого дитинця, високо над дахом хатинки Кирила, запалили смолоскипи й раз за разом перегукувалась нічна варта.    

         Після бурхливого дня, повного пригод та несподіванок, Сергій нарешті відчув як смертельно втомився. Більше за все він бажав тепер трохи відпочити. Випитий мед теж дався йому взнаки. Зважаючи на стан гостя, княжий ключник, звиклий до посиденьок у княжому палаці, почав збиратись додому бо, до ранку, мав залагодити деякі справи пов’язані з їх від’їздом. На прощання Макс, який вирішив всліпу використати журналіста у своїх планах, від щирого серця подарував йому свою шапку і мерщій подався до князя домовлятись про секретну експедицію яка мала на меті звільнення із полону його доньки, а Сергій з Кирилом, після його від’їзду, відразу полягали спати на лаві за піччю розтягнувшись на ведмежій шкурі.

         Наступного дня, ще перші півні не співали, а Сергія вже підняв на ноги мовчазний кожум’яка. Він не дав журналісту навіть умитись, похапцем тицьнув йому в руки окраєць житнього хліба і ще сонного, наче дитину, посадив на коня. Безсмертний не встиг пояснити велетню що ніколи не їздив верхи, але вже було запізно. Величезна тварина під ним, звикла до строю, із широкими теплими боками, рушила з місця слідом за іншими кіньми і Безсмертний скорився долі намагаючись  щосили втриматись у сідлі, а це було ой як не просто.

         Щоб їх ніхто не помітив троє вершників виїхали із Києва вдосвіта. Попереду, на міцному огирі їхав Кирило, за ним, як опудало, на білій кобилі трусився Сергій, а позаду, весь час озираючись навколо, на гнідому жеребчику замикав маленьку кавалькаду огрядний Макс. У всіх трьох із них були добрі коні із княжої стайні, але от біда, справжніх вершників, серед них, було тільки двоє.

         Якби Безсмертний їхав окремо, то давно б випав із сідла або повернув назад, а так, затиснутий посередині між Кирилом і Максом мусив терпіти пекельні муки і їхати все далі й далі від Києва продираючись крізь зарослі верболозу на болотах, через темний ліс й невеликі потічки зарослі густою травою.  Дороги, як такої, перед ними не було, а була ледь помітна стежка протоптана поодинокими пастухами що переганяли нею худобу. Здавалось, що у цих краях зовсім немає людей, або вони ховались при появі незнайомих вершників у нетрях щоб зайвий раз не наражати себе на небезпеку. Хоча, кому можуть загрожувати троє неозброєних мужів якщо не вважати за зброю величезну довбню приторочену збоку до сідла  коня Кирила і гострого ножа на поясі у княжого ключника Мстислава. А Сергій взагалі був неозброєний, бо не володів ні луком ні списом ні мечем.

         За весь час подорожі тільки один раз їм на шляху зустрівся караван племені білих хорват що везли соболине хутро із далеких Карпат до стольного граду в супроводі охорони й один раз ватага мисливців, що полювала на оленя, але вони при зустрічі з ними надовго не зупинялись і навіть ні на мить не сходили з коней  бо мали встигнути до ночі знайти надійний прихисток. Залишатись на ніч серед лісових хащ маленькому загону без супроводу було небезпечно.

         Макс вчасно помітив незграбність Сергія у поводжені з конем і чим міг тим зарадив, на ходу підказуючи горе вершнику як вправлятись із поводом і стременами, але наслідкам такої  їзди зарадити не міг.

         До кінця першого дня подорожі журналіст прокляв усе на світі бо у нього від постійної тряски на коні боліла кожна клітина тіла і він зовсім не відчував своїх ніг в стременах, а його дупа стала справжнім джерелом невичерпного песимізму. Здавалось, що він сидить нею не в сідлі, а на розпеченій пательні яка б’є його чимдужче знизу намагаючись розірвати навпіл.

         Сонце вже почало хилитись за обрій коли мандрівники нарешті побачили перед собою загострені дерев’яні палі високого частоколу яким було обнесено родове городище старого знайомця Макса на ім’я Мал.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше