13. КАМ'ЯНА МОГИЛА

Гострий кінчик холодного металу наскрізь пройшов через товстий прошарок овечого кожушка, тканину англійського френча і брудне спіднє, одіте на сотника Данила, та боляче вжалив його між лопатки. Запекло так, ніби скажений шершень, що саме втратив сім’ю і волів помститися своєму кривднику, злітав до кузні, поцупив там розпеченого цвяха й забив його між спинними хребцями колишнього вчителя.

– А щоб тобі трясця! – вилаявся сотник обурений нахабством  молодого конвоїра що плентався позаду і, заради розваги, раз за разом тицяв йому у спину тригранним багнетом пристебнутим до величезної трьохлінійки.

         Чи уявляв собі колись найкращий учень професора Грушевського, Данило Безсмертний, що після шести років війни його буде вести на страту вулицями рідного міста неписьменний хлопчина який вміє рахувати лише до десяти і то, загинаючи пальці по черзі? Ні не уявляв! Таке мало хто може собі уявити при здоровому глузді, але доля людини мінлива й непередбачувана. Іноді, вона може викинути з нею такий фортель, що казочки Шахразади стануть схожими на голу правду.

         Влітку чотирнадцятого, перед самою війною, Данило одружився на вродливій дівчині з Києва. Не пройшло й двох тижнів після весілля як його мобілізували до армії та забрали на фронт. Із тієї пори він майже весь час воював перетворившись із викладача гімназії для хлопчаків на польового офіцера царської армії. Три роки проведені в окопах пішли йому на користь й докорінно змінили його світогляд. Бруд, кров і смерть навколо, можуть без особливих зусиль перевиховати будь кого. Данило не став винятком.

         Після революції у Петрограді, Безсмертний, що помітно змужнів, ненадовго повернувся до сім’ї  й знову пішов воювати, але на цей раз, за незалежну Україну, бо головою уряду став його улюблений вчитель. Поки він боронив молоду державу, син Данила, вимушений був зростати без батька, а жінка, виховувати хлопчика без чоловіка. Так склалась їх доля. Ось ця доля і занесла його на шостий рік війни до рідного Мелітополя.

         Данило тяжко зітхнув, напружив зв’язані за спиною руки і озирнувся на свого конвоїра.

         Конвоїр був маленького зросту, худий і миршавий, із обличчям дорослої дитини щільно вкритим рудими плямами ластовиння. Його криві ноги, взуті у розхлюпані черевики прикриті до колін обмотками, весь час плутались у задовгій шинелі а, блакитні очі радісно поглядали на світ із під старого м’ятого картуза із ламаним козирком і він щоразу посміхався вузькими, потрісканими від морозу устами щоразу, як від його несподіваного уколу сіпався здоровезний полонений. Йому здавалось це смішним. Ще б пак!

         Так, колись у дитинстві, сіпався  від несподіванки прив’язаний на ланцюг  сусідський пес якого він тишком-нишком штрикав хворостиною через шпарину у паркані та не давав спати. Пес не бачив його і тільки тихо гарчав не в змозі дістати зубами свого кривдника а це не аби як потішало малого. Ще тоді він усвідомив, що будь-що може зійти йому з рук якщо його ніхто не побачить. Тому, заради розваги, він крав по селу курей а потім, підкидав вищипане пір’я на подвір’я односельців, щоб посварити їх. Заради помсти, мастив ворота засватаним дівчатам які не звертали на нього уваги та віддавали перевагу іншим хлопцям, але одного разу, спійманий на гарячому, добряче отримав по мармизі, позбавившись одночасно двох передніх зубів. І невідомо чим би закінчились його невинні пригоди якби одного погожого осіннього дня до їх села, під Костромою, не наскочив загін вершників у дивних гостроверхих шоломах із сукна з червоними зірками на лобі, та оголосив мобілізацію до війська.  Вони поводились дуже сміливо і зухвало, як справжні господарі, не звертаючи уваги на прокльони місцевих що позбавились за один день свого майна у вигляді коней, зерна та худоби. А потім, до армії, вони забрали майже всіх молодих людей із тих хто не встиг сховатися. Але його не хотіли брати навіть вони. Малий сам напросився до них на службу повідомивши де сусіди ховають зерно, бо йому подобалась їх поведінка і безкарність. Він мріяв стати одним із них та не ховаючись, іменем нової влади, брати що заманеться. Люди їх боялись, а він теж прагнув щоб його боялись, якщо не могли поважати, бо однолітки у селі  весь час із нього насміхались за маленький зріст та підлу вдачу. Тоді йому здавалось, що як тільки він одягне форму та отримає зброю вони перестануть з нього знущатись та почнуть негайно поважати. Та де там!

         Нові товариші по зброї так само зневажали його як і односельці бо під час бою він ховався позаду них, за їх спинами, крадькома їв по ночам конфісковані продукти та полюбляв приймати участь у розстрілах полонених, коли його життю вже ніщо не загрожувало і він міг виявити свою мужність та рішучість у боротьбі з ворогами радянської влади без наслідків для свого здоров’я. Під час страти, хлопчина, вбраний не за зростом у військову форму, насолоджувався своєю безмежною владою над чужим життям та радів що ввечері його знову нагодують за віддану службу.

– Іди, іди, бандит! – писклявим голосом наказав  конвоїр полоненому, але не наважився більше штрикати Данила багнетом у спину, бо той повернув голову і подивився на нього так, ніби одним своїм поглядом міг його вбити.

         Зачекай, подумав конвоїр, от поставлять тебе до стінки тоді й подивишся на мене як я вмію стріляти. Останні хвилини свого життя будеш жадібно ковтати повітря та слізно благати мене про порятунок і плазуючи по землі цілувати мої ноги, пропонувати викуп, але я не піддамся. Та чого там, я навіть стріляти не буду, а проштрикну тебе багнетом щоб такий гарний кожушок нікому не дістався, а потім, обшукаю твої кишені та зніму чоботи…