Божа Кара

14. ЧАРІВНЕ ОЗЕРО

 Крижана вода миттєво огорнула все тіло Данила й швидко привела сотника до тями. Йому бракувало повітря. Ще б пак, судоми від холоду в грудях, не кращий спосіб впорядкувати дихання. Його змоклий кожушок більше не грів та став важким наче лантух мокрого зерна що тягнув сотника на дно.

         Данило вмів добре пливати і пірнати, але падаючи з кручі у холодну воду не мав жодного сумніву щодо своєї подальшої долі. Він нарешті поквитався за знущання над собою із жахливим шкетом, але на березі лишились ще двоє охоронців озброєних карабінами. У них не могло бути до нього ніякого жалю і поблажливого ставлення. Ворог і є ворог! Як тільки його голова опиниться на поверхні вони прострелять її навмання, наче стиглий кабак на ротних стрільбах. Смерть свого товариша червоноармійці йому точно не подарують і виконають до кінця наказ комісара. Наразі, у Данила лишалось тільки два варіанти дій, захлинутись крижаною водою і залишитись назавжди на дні річки годувати раків, або, спробувати знову поборотись за своє життя.

         А чом би й ні, подумав він! Чим дідько не шуткує, коли бог спить? Данило, підсвідомо обрав друге бо, його інстинкт самозбереження узяв гору над приреченістю жертви. Все ще зберігався маленький шанс, що його голову можуть не помітити в сутінках на поверхні ріки, а якщо навіть помітять то не обов’язково поцілять з карабіна. Головне не панікувати й тихенько доплисти під водою до зарості очерету на протилежному березі не привертаючи уваги охоронців. Краще бути застреленим при спробі втекти, думав він, чим потопельником із власної волі.

         Закляклими від холоду руками Данило зняв із себе під водою овечий кожушок та відштовхнувшись ногами від замуленого дна поплив під водою в сторону очерету. Поки він плив, ледве стримуючи бажання вдихнути, йому здалося що вода стала трохи теплішою. Коли терпіти задуху у нього не стало сил він тихо випірнув на поверхню щоб зробити жаданий ковток повітря, але звуку пострілу не почув. Мабуть охоронці його ще не помітили.

         Дивно! Коли сотник розплющив очі, то на поверхні ріки, він замість вечірніх сутінок побачив білий день. Над його головою світило сонце, та й вода стала теплою і в нього ніхто не стріляв. Роздивившись навколо Данило не повірив своїм очам. Кам’яна круча зникла разом із рікою, а на її місці з’явилось невеличке озеро, у якому він плавав, оточене з усіх боків зеленим лісом.

         Невже я помер, подумав Данило перше що прийшло йому в голову. Він подивився на свої руки і похапцем ущипнув себе за вухо. Стало боляче. Та ні, наче живий! Але ж куди все поділось?

         Не те щоб він жалів за своїми катами, а просто, в його голові не складалась до купи головна думка, де ж він опинився і, як це може бути зараз літо замість осені, та, куди подівся вечір замість білого дня?

– Агов, - почув сотник хрипкий голос позаду.

         Данило розвернувся і побачив на березі озера якогось сивоволосого діда з розпатланими косами на голові перев’язаними на чолі білою стрічкою вдягненого у сіру довгу сорочку, аж до п’ят, підперезану на поясі грубою мотузкою. Лівою рукою дід тримав товстого ціпка, а правою рукою він весь час помахував сотнику, запрошуючи Данила плисти у його бік. Біля нього, трохи позаду, стояли ще двоє літніх незнайомців вбраних не менш дивно ніж дід.

         Оскільки Данило не помітив у них зброї і його життю, здавалось, вже нічого не загрожувало, сотник таки вирішив вибратись на берег щоб остаточно з’ясувати де він в дідька опинився. Місцевість була йому не знайома і пора року збила потопельника із пантелику та й пливати вічно в калюжі серед лісу не було ніякого сенсу.

         Зробивши кілька потужних помахів руками він доплив до берега і стікаючи водою, як мокрий гусак, постав перед незнайомцями.

– Слава, Перуну, що прислав тебе до нас! – озвався той що кликав його на берег уважно дивлячись на Данила із під насуплених брів.

         Глибоко посаджені очі діда невідривно свердлили поглядом очманілого сотника від чого у Данила на шкірі повиступали сироти.

         Такий погляд він бачив тільки один раз в своєму житті, ще до революції, у відлюдника з дальніх печер Київської Лаври. Тоді, у Данила, випадково згасла свічка і він заблукав у мережі підземних переходів та випадково потрапив до маленької печери монаха у якій неможливо було розминутись навіть двом людям. Монах, із скуйовдженою бородою та довгим волоссям, вдягнений у все чорне, не промовив до нього жодного слова, а тільки вклав у руку свічку та мовчки показав напрямок у якому потрібно йти і глянув на Данила так страшно, наче сама смерть дивилась на нього із потойбіччя. Це був погляд мерця який вже давно поховав своє тіло і не міг дочекатись його погребіння. Він так довго був на самоті, що втратив відчуття реальності. Жива людина, що потурбувала його усамітнення, нагадала йому про світ живих, де він не бачив свого місця та сенсу подальшого існування тому, хотів позбутися неї як можна швидше. Від нього тхнуло сирістю і запахом давно немитого тіла змішаного з ароматом лампадки що горіла перед саморобним розп’яттям.

         Може зараз перед ним теж стояли відлюдники, але в білому?

Та ні! Щоб там не припускав собі Данило, ця трійця не була схожа на ченців підземного монастиря, ні одягом, ні поведінкою, та й погляд старого відрізнявся від погляду київського самітника. Хоча його очі й виглядали суворими, але тим паче залишались живими і жвавими.

– Де я? – запитав сотник обтираючи долонями своє обличчя від залишків води.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше