1.

  У кожного своя доля, у кожного своє щастя… Я ж помру не пізнавши своє – безславно, без сім’ї, без дітей, без здобутків. Я нікого не вбила, нікому навмисне зла не робила… То ж чи вважаю я це справедливим? Безсумнівно – ні! 

Я - Божена. І я приречена. Доля моя вирішена. У мене залишилося лише два світанки та одна ніч.  
Наш ворожбит Вторак стверджує, що це буде свята смерть, смерть задля добра, задля порятунку. Та знаєте, помирати я не хочу, то ж такі завіряння аніскілички не заспокоюють, тим паче, знаю - я просто частина помсти. 

Нас у кімнаті двоє – я та Млада. Кімната без вікон, лиш двері. Про втечу марно й мріяти. Світло нам дарує лампадка, що тепло освічую дерев’яні стіни зі зруба. 

Смерть Млади, як і моя, посправжньому вигідна лише одній людині – ворожбиту. Триклятий Вторак! Ненавиджу! Ми жертви його властолюбства та жадібності. І я можу перераховувати ще багато його жахливих сторін, доповнюючи все міцними словечками, що не під стать дівочим вустам, але що це змінить?..  Як я вже казала – доля моя вирішена. А я не хочу даремно витрачати відведений мені залишок часу на нього. Принаймні намагаюся, силуюся не думати про Вторака, та враз знову і знову думками повертаюся до ката та прокльонів в його бік. 

Млада постійно плаче. А я то ходжу з одного кутка в інший, як загнаний звір, то безсило лежу, занурена у відчай. Ми замкнені. Вторак власноруч повісив замок випереджаючи можливу втечу.  

Взагалі-то людські жертви у наших краях не практикують вже багато років, а у дар богам приносять їжу, та зараз обставини змінилися... 

Я впевнена, односельчани співчувають нам з Младою і за інших обставин не хотіли б нашої смерті, та все ж ніхто не допоможе, ніхто не врятує. Всі налякані загрозою, що нависла над нашим краєм. Людські розуми та серця просто заклякли від страху. А Вторак, як говориться, підкидає багаття у вогонь, переконливо запевняє, що наша жертва все змінить… І людям нічого не залишається як вірити йому! Хапаються за нашу смерть як за рятівну соломинку.  

Я донька старости, і, на жаль, це не принесло мені щасливого життя. Ба навіть більше, це стане причиною моєї погибелі.

Мій батько – Мол, був одружений двічі. Перша його жінка, на ім’я Ждана, була моєю матір'ю. Я її не пам’ятаю. Вона була довгоочікуваною і єдиною дитиною тодішнього старости.  

Мол ще замолоду був амбіційним парубком, на дрібниці не розмінювався, то ж одразу засватався до Ждани, розуміючи на скільки це вигідна партія. Задля добробуту своєї донечки старий староста нічого не жалів і зробив все, що міг - і дім гарний збудував, і худоби навів, приданим не обділив,  і авторитет зятя підняв в очах односельчан. То ж нічого дивного, що після смерті дідуся новим старостою люд обрав саме Мола. 

Та, як розповідала мені нянечка, свою обраницю Мол терпіти не міг, хоча й була вона гарною людиною, хазяйновитою господинею, вірною дружиною. Відносився він до неї не як належить її соціальному статусу, ніякої вдячності не відчував, нехтував нею і змушував виконувати тяжку роботу. Була вона у нього майже чи не на рівні з іншою челяддю. 

Так і жила Ждана з дня у день не знаючи щастя, поки не згасла після складних пологів. Та смерть дружини не зачепила серце Мола, йому було ніколи – він святкував народження ще одного сина. 

Загалом у батька семеро дітей, та живі лише п'ятеро, серед яких я не єдина дівчинка, є ще Любава, вона молодша за мене на дві весни. Найбільше мене любить брат Горазд, йому десять років і він син від другого шлюбу Мола з Святославою. 

Мачуха не була такою тихою та поступливою як моя мати, а славилася жінкою норовливою, з характером. За що й часто отримувала від батька. Він не стримувався і при кожній нагоді вважав за потрібне повчати  її застосовуючи силу, то ж побої були мало чи не щодня. Минулої зими, тікаючи від міцної руки Мола, Святослава провела всю ніч на дворі, а через декілька днів злягла від лихоманки.

Минув рік. Староста вирішив, що час вже обзавестися новою дружиною, бо ж що то за господарство без господині... Його вибір пав на Младу. Їй вже виповнилося чотирнадцять -  дівка на видання,  та ще й вважається найкрасивішою в нашому краї. Її личко радувала око, а молоде тіло випромінювало здоров'я та життя. З нею Мол хотів відчути себе знову молодим. Та й, не будемо приховувати, йому неабияк лестило розуміння того, що багато парубків заздритимуть від того, що Млада дісталася саме йому. 

Одним із заздрісників був і Вторак. Він і сам хотів скуштувати солодкі ласки Млади, але його знаки уваги були відкинуті на користь старости. О, як же це зачепило знахаря! Скільки гнилі підняло з глибин його пропащої душі! 

Вторак та Мол і так були заклятими ворогами з давніх давен. Один - знахар та ворожбит, людина, до якої звертаються у будь якій життєвій ситуації – чи то посуха, чи то хвороба, чи то прохання кращої долі, чи то приворот, чи то будь що інше, всі біжать за допомогою до Второка. Інший – староста. Обоє чоловіків мають необмежену владу над людьми, над долями і впливають на життя поселення в цілому. Саме це перетягування влади, змагання один з одним робило прірву між чоловіками неосяжною.