10.

Ніч швидко промайнула і ми, зібравши пожитки, рушили у дорогу. На цій території ліс був майже непрохідний, подорож сильно виснажувала. Куди не кинь око скрізь були темні дикі хащі, що розбурхували мою фантазію і лякали невідомістю. З голови не йшла думка, що ось за тим деревом зачаївся ворог. І тільки но ми проходили те дерево, виникала нова – он за тим кущем нас точно чекає небезпека. Я тремтіла від страху, але виду не подавала. 

З боку почувся легенький шурхіт. Через декілька секунд він знову повторився, але вже у іншому місці. А потім до нас долунав і тихий мелодійний сміх. Ми з Младою перелякано підійшли ще ближче до Блукача, що спокійно вів за вузду  свого коня.  

Було видно, що й Любомир напружився і притиснувся до кобили, що була пригнана зі Свистгору, ніби ховаючись за нею як за щитом. 
Тільки но сміх скінчився, як праворуч від нас почувся стогін. Але це був не стогін болю, а навпаки, скоріш, стогін насолоди - жіночий, томний...  

Ми продовжували свій шлях. Минуло декілька хвилин і шурхіт знову повторився. То з одного дерева, то з іншого чувся грайливий сміх ніби закохана грається у жмурки із коханцем, і то визерне то сховається, то зашурхотить, то застоне. 

- Блукачууу – ніжно протянув голос з права. 

- Блукачууу – пристрасно простонав голос зліва. 

Важко було порахувати скільки їх, але голоси лунали по обидва боки від нас, ззаду та спереду. Було відчуття, що нас оточили. 

- Блукачууу... 

Та чоловік без поспіху йшов собі далі. Було видно, що його це ніскілечки не насторожує. 

- Що відбувається? - прошепотіла я 

- Не бійся, вони не зашкодять. Це лісові мавки, вони небезпечні лиш для чоловіків – зваблюють, а потім убивають...

- А як же ти? Ти ж чоловік... - занепокоїлася я.

- Я ще й Блукач! У нас щось на зразок імунітету. Ми чуємо їх призив, але можемо втриматися. 

Через декілька кроків ми вийшли на невеличку галявинку. Вона була рясно залита останнім вечірнім промінням, сідаючого сонця. Дружно щебетали пташечки, життєрадісно тягнулися до неба різнобарвні квіти. Тут було затишно та безпечно у порівняні з тими хащами, з яких ми вийшли. Поодаль виднівся невеличкий ставочок, до якого схилилася величезна стара верба, стовбур її був товстелезний, а пасма гілок торкалися самої води. 

- Привіт. – почувся приємний голос і з-за стовбура верби вийшла красива повністю оголена дівчина із розпущеним волоссям. 

«Мавка" – пронеслося у мене в голові. Сама я мавок ніколи не бачила, але чула як розповідали люди. То ж сумнівів не було – це вона. Надзвичайно красива, струнка, з довгим темним волоссям зеленуватого кольору.  І хоч воно приховувало її спину та все ж я розгледіла відсутність шкіри позаду, її неприкриті внутрішні органи. Це було так незвично, неосяжно, що я не могла відірвати очі і просто розглядала її нутрощі. 

Вона ж підійшла до блукача та взяла його за обидві руки. І потім… потім вони поцілувалися. Що? Так-так, мені не здалося. Про це явно свідчила обвисла від здивування щелепа Млади. Вона повільно закрила рот і глянула на мене, щоб переконатися чи я це теж бачу. 

Через декілька секунд звідусіль почали з’являтися і інші мавки. І схоже, вони всі добре знали Блукача, все відбувалося так ніби зустрілися давні друзі після довгої розлуки. 

Привітавшись з усіма, Яр відрекомендував нашу маленьку компанію. Головна Мавка з неприхованою недовірою  змірила нас з Младою з голови до ніг холодним поглядом. 

- І що ти в них знайшов… Хоча пусте, живі не рівня мавкам! – розвернувшись спиною, високомірно підмітила вона достатньо голосно, щоб ми почули, і взявши чоловіка під руки, повела за собою. – Ніхто тебе так не приголубить як ми, ніхто тебе так не зрозуміє як ми… - почала нашіптувати вона Яру. 

Дивлячись на Младу мені здалося, що якби мавка вже не була мертвою, моя супутниця б її точно вбила поглядом.  

Та не зважаючи на такий холодний початок, виявилося, що всі інші, крім цієї нахаби, були вельми привітні. Нас прийняли як дорогих гостей, атмосфера була теплою та дружньою. Ми з радістю розчинилися у житті наших господарів, вечір промайнув непомітно і настала ніч. 

Посеред галявини було розпалено величезне вогнище, мавки співали та водили хороводи під зоряним небом. Це було неймовірне видовище. 

Щедрі господарі рясно пригощали нас усілякими яствами. Мавки шанували ліс та його мешканців, то ж нічого м’ясного не було, проте було вдосталь різновидів меду, ягід, горіхів. Звісно, самим мавкам їжа була не потрібна, але заради гостей вони влаштували справжній бенкет. 

Ми веселилися та раділи життю. Здавалося, що всі наші поневіряння забуті як страшний сон і саме у цьому місці сконцентрувалося щастя. Гадаю чималу роль у цьому відчутті відіграв і особливий напій мавок, що був солодкий на смак, але п’янив з неймовірною силою. 

Я вирішила віддихатися від веселощів та освіжити захмелілу голову,  то ж відійшла від основного дійста до води, у затінок верби. Ніч була тепла, а повітря неймовірно свіжим та запашним, місяць і зорі відображалися у водній гладді, скрізь мерехтіли грайливі відблиски вогню, що коливалися ніби у танці із тінню дерев та кущів навкруги.  

- Все добре? – почула я за спиною стурбований голос Блукача. – Ти так раптово пішла…