17.

Виявляється коли я випустила з клітки мавку-бранку та, повернувшись на галявину, розповіла іншим, що з нами трапилося. І тільки но сонце сіло, подруга Блукача поспішили на допомогу. 

Вона сиділа схилившись і лагідно гладила Яра по голові. У мене щось защеміло у серці, чомусь така ніжність до нього мені не подобалась...

- Гадаєш їй можна вірити? – спитала я, переповівши Мавці слова старої болотної відьми.

- Так. Я знаю ці рослини, вони не зашкодять. 
І дівчина вирушила до лісу на пошук ліків. Я ж знову залишилася сама. 

Блукач був весь мокрий, його мучив страшенний жар, він марив. Я обтирала його водою і відчувала свою безпомічність. Все що мені залишалося – чекати Мавку і сподіватися, що його організм впорається з хворобою. Як не як, а він неодноразово наголошував, що на протязі життя блукачі набувають імунітет до отрут. 

Раптом пересохші вуста хворого вкотре почали ворушитися.

- Божено... – ледь розібрала своє ім’я у тихому шепоті Яра. – Божено... 

Схоже у мареві йому ввижалася я. 

- Все добре, я поруч. - обережно взяла його гарячу руку і притиснулася до неї щокою.

Через якусь хвилину він знову почав бурмотати: 

- Люби мене... лиш люби мене... – знесилено молив він. 

Мої очі широко округлилися, а серце перестало битися. А потім послідував сильний різкий поштовх, а за ним ще і ще, і ось воно вже божевільно калатає від невідомого до цієї секунди почуття, вириваючись з грудей.

«О, боги! Хоч би дійсно йому ввижалася я! Хоч би дійсно ці слова призначалися мені!» - здавалося щасливішої за мене зараз не знайти у всьому білому світі! І хай це лиш марення, хай це не по-справжньому та мені не важливо! Я насолоджуюсь цією миттю щастя! 

- Чого ти посміхаєшся? Немов дурненька... -  мить блаженства порушив голос Мавки, що саме повернулася з травами. 

- Та так, нічого... - опустила я очі, намагаючись приховати свою радість від конкурентки.

Ми зварили настій і давали його Яру маленькими ковтками.  

Сидіти всю ніч у тиші було якось не те. То ж не зважаючи на взаємну неприязнь, ми слово за слово і не встигли отямитися як вже базікаємо на всілякі жіночі теми. 

- До тієї галявини мене привів Блукач. Щоб я більше нікому не зашкодила. Вона далеко від людей, то ж у мавок немає спокуси залоскотати до смерті якогось чолов’ягу. – промовила дівчина, розповідаючи свою історію. 

За життя її звали Лада. Вона була сиротою, виховувала  її старенька неміщна  бабуся у голоді та холоді. Та чинила так бабуся не зі зла, а через бідність. Згодом померла й вона. Життя Лади було гірким та сповненим страждань. Та вона завжди вірила у світле майбутнє і знала, що все здолає.

Однієї весни мала необережність дівчина покохати хлопця. І все б нічого, та вважався він «першим парубком на селі". Справжній красень! Він знав про її почуття, але взаємністю не відповідав. Вона була лиш черговою його перемогою. Всі це розуміли і кепкували над сліпою прив'язаністю сирітки.

Якось вночі її розбудив стукіт у вікно. Це був Він! Вона радісно відчинила йому двері, та виявилося, що хлопець не сам, а з друзями. Вони саме, захмелілі, поверталися з вечорниці і чомусь у той вечір надибали саме хатину Лади. 

Кинувши декілька жартів щодо нерозділеного кохання Лади, юрба продовжила веселитися у дворі. А коханий дівчини зайшов у хату. 

Все починалося безневинно. Хлопець посміхався і грайливо ліз обійматися. А потім ставав все наполегливіший і наполегливіший. Лада хоч і любила його, та вихована була як належить і цноту берегла. Він же не хотів приймати відмову. І сталося непоправне... 

Коли нападник закінчив свою справу і, розімлівший від насолоди, попустив хватку, Ладі вдалося нарешті звільнитися. Заплакана, вона вибігла з хати не бачачи нічого перед собою. Душа була спустошена... 

Її домівка знаходилася край села. То ж вона, не бажаючи нікого бачити, побігла геть від поселення у бік ставка. 

Наруги юнаку було замало, він, сп'янілий, жадав веселощів, то ж вирішив влаштувати ще й погоню. П’яна компанія, на чолі коханим, кинулася за нею. Для них це була лиш забавка, весела гра «спіймай сирітку".

Тікаючи, дівчина забігла у воду і поплила. Їй здавалося, що переслідувачі зупиняться і, втративши інтерес, не прослідують за нею.  

Та «мисливці» були у запалі погоні. Вони схопили її і, весело регочучі, тягнули по воді. Лада відбивалася і плескалася. А потім... а потім наковталася води і почала захлинатися. Зрозумівши, що накоїли, парубки зі страхом кинулися на берег, навіть не спробувавши врятувати нещасну. 

На ранок всі зробили вигляд, що нічого не сталося... А односельчани вирішили, що дівчина наклала на себе руки, втомившись від важкого й самотнього життя. 

- Гадаєш хтось з односельчан мене пожалів би якби я зізналася і звинуватила його?! Ні, сказали б – сама винна, сама спокусила! Навмисне окрутила, щоб одружити на собі коханого. У нас же як заведено – чоловіки завжди праві! - зло прошипіла Мавка.

То ж, якби вижила, то, скоріш за все, Лада просто б мовчала. А зловмиснику все зійшло б з рук. Вона мовчала б і сподівалася з часом все забути. Надіялася б, що колись, можливо, її покохає добрий хлопець. І, можливо, у неї будуть діти... І, можливо, жити вона буде у добробуті, натхненно працюючи пліч-о-пліч з чоловіком на благо родини. Дівчина завжди так мріяла про велику родину!