Глава 2

Аня

Протягом цілого дня до мене ніхто не дзвонить й не кричить, що я звільнена. Хоч це тішить. Шкода тільки, що не можу додати ще щось. В голові не вкладається разюча різниця між мною, дівчиною, котра повинна була жити й далі у багатстві, і ним, хлопцем, який абсолютно не піклувався власним здоров'ям та виглядом. Я ніяк не можу зрозуміти, ну як же так? Чому Артем виглядає шикарно, а я з синцями під очима? Мене це злить. Дійсно злить. Я ненавиджу його, за все. Ненавиджу себе і власну необізнаність. Ненавиджу, що втратила усе через власні порожні амбіції. Ненавиджу, що впала нижче за тих, кого я навіть не помічала у колишньому житті. 

Ввечері знову йду на роботу. Не хочеться, але і варіантів життя не пропонує. Якби мені не хотілося, я не можу виплисти з того дна на яке опустилася. Доводиться радіти й тому, що є, та виходить погано. 

Знову дорога у громадському транспорті. Сьогодні я беру навушники й закриваюся музикою від світу. Тролейбус повільно повзе нічним містом, дерева за вікном гнуться від сильного вітру. Напевне, буде дощ. Злива. І вкотре я потраплю під неї, коли буду повертатися з нічної зміни додому. Вкотре промокну до трусів, а в холодній кімнаті гуртожитку буду намагатися відігрітися.

Так, приблизно цим я займаюся останній рік — жалію себе. Ненавиджу світ і обставини та жалію себе. Мені шкода, що я більше не їжджу за кермом. Шкода, що не ношу якісний одяг. Шкода, що мене більше не поважають і не ставляться належно, як було до смерті батьків. Шкода, що вони кинули мене, сподіваючись, мабуть, що я впораюся, а я підвела їх…

Будівля з багатьма офісами зустрічає тьмяним світлом. Накидаю у коморі на себе жилет й схопивши візок з інвентарем прямую спочатку до кабінету гендиректора. На початок найважче. Приберу там і зможу, знаючи, що Новака немає на місці, спокійно прибирати решту приміщень.

Мабуть, не з моїм щастям. Варто завернути у коридор, котрий веде до кабінету директора, як він виходить мені на зустріч. А я сподівалася уникнути цього.  Чоловік у білій сорочці, піджак тримає рукою на плечі, а права рука у кишені штанів. 

Він зупиняється й прискіпливо оглядає мене блакитними очима. Пронизливо. З легкою посмішкою на губах. 

Я не проходжу повз. Не тікаю. Не даю йому відчуття перемоги. Не дарую розуміння, що мені соромно чи щось подібне. 

Зупиняюся навпроти нього й схиливши голову на бік, розглядаю у відповідь. Кілька хвилин ми мовчимо. А потім Артем кидає ліниво:

— Поспішала до мене? 

Фиркаю.

— Ага, потрібно терміново витерти пил у твоєму кабінеті. 

Новак хмикає й криво посміхається, вдруге вже. 

— М-м-м…я думав, вирішила погодитися.

— На твою пропозицію? — вигинаю запитально брови. — Ніколи. Пам'ятаєш? — додаю, пригадавши нашу розмову три роки тому, — я казала, що з тобою все — ніколи! 

Риси обличчя чоловіка загострюються. В погляді спалахує гнів. Сильний, безконтрольний, повний огиди та ненависті. 

— Карма дістала тебе, Аня. — Повільно промовляє зрозумівши, що я пригадала його. — Забудь про своє ніколи. 

Спираюся на візок повний приладдя для прибирання й відповідаю:

— Ти, бачу, не можеш. 

Все, чоловік звіріє. Швидкими кроками він підходить до мене й відсуває візочок. Я шоковано завмираю, лише кліпаю очима, налякано зазираю у блакитні очі й встигаю видихнути. Сила, котра йде хвилями від нього, накочує на мене. Вона давить й жбурляє у самий вир урагану. 

— Ти втратила все, і все одно така сама, як була. — Сичить мені в обличчя. — Горда, зверхня, пихата і порожня. Це не комплімент, Аня. 

— Мені начхати на твою думку, Новак. — Шепочу, гордливо задерши голову. — Я така. Хочеш вдарити мене за це? 

Чоловік хмикає, насмішкувато дивиться:

— Забагато честі, щоб звертати уваги на твої слова. Моя пропозиція в силі. Хочеш кращого життя — три дні зі мною. 

— І що ж ми будемо робити, Артеме? — гнівно запитую, виблискуючи очима. 

Він відпускає моє обличчя, бере піджак під пахву, й ховає руки у кишенях.

— Я буду карати тебе. Ти — отримувати покарання. 

— Як вульгарно, — відрізаю -. Всі чоловіки думають лише про ліжко?

Артем зі знущанням дивиться на мене:

— Не пам'ятаю, щоб казав щось про ліжко, Анна Шабая, — цідить зухвало. — Чи про вульгарщину. Може це ти так сприймаєш усе? 

Зіщулюю погляд та уважно розглядаю його. Але Артем не залишається, ні, він відходить й ліниво крокуючи йде геть, а потім зникає за поворотом. 

Видихаю з полегшенням. Спираюся на стіну та відраховую власний пульс. Не думала, що він викличе стільки емоцій. Це ж він, той самий Артем, не вартий навіть мого нігтя. Чому ж у мені все тремтить? Через зовнішність? Так, тільки через неї. Якби не вона, я б не звернула на нього уваги. Якби він не залишився вчора у кабінеті, я не впізнала його, і не нервувала б. А так, Новак нагадує мені провальну версію мене з минулого. Хоча, навіщо брехати, я й зараз провальна версія самої себе. 

До ранку я прибираю офіси, нарешті, коли робота закінчена, виходжу з будівлі. Всі мої думки про те, що сталося, змиває злива. В якомусь сенсі я радію їй, лише цього разу, адже моє життя настільки порожнє і прісне, що тепер будь-яка незначна подія сприймається мозком, як щось неймовірне та нове. І тоді я постійно думаю про це. Або ж згадую минуле та знову ненавиджу себе за помилки. 

Поки добираюся до гуртожитку встигаю перетворитися й сама на воду. Зі звуками “хлюп-хлюп-хлюп” заходжу у коридор й з подивом відмічаю диван, який стоїть прямо перед моїми дверима. Це що, в біса, таке?

Кілька секунд я здивовано озираюся, дивуючись картонним коробкам, якимось новим атрибутам меблів, котрі кинуті напризволяще перед моєю кімнатою.

— Ей! — голосно скрикую.Сподіваюсь власники дивану знайдуться миттєво. 

Двері сусідньої кімнати відкриваються, звідти виходить дівчина, червонощока, схожа на улюблену онучку за статурою, та задихана. Світле волосся зав'язане у гульку на маківці. Слідом хлопець, здається, він її брат, тому що вони до дивного схожі. Але він, на відміну від дівчини, виглядає значно краще. Темно-русяве волосся хаотичними пасмами лягає на чоло. Очі з довгими віями. На носі та щоках мілкі, ледве помітні, веснянки. Симпатичний. Навіть не так, магнетичний.