Божевільна. Моя.

Глава 3

Стук  у двері змушує розліпити очі. Саме так, не розплющити, адже після важкої ночі й поганого сну, потрібні як мінімум сірники, щоб очі тримати розплющеними. Стук повторюється.

— Та щоб вас! — буркаю під ніс.

Відкинувши ковдру встаю та шльопаю босоніж по лінолеуму. Господи, ненавиджу лінолеум. Жахливішого покриття годі й вигадати. Липне до ступней, слизький, потворний. 

Відкриваю вхідні двері та зиркаю на перелякану Олю. Вона натягує милу усмішку, простягає мені тарілку повну шоколадних кексів й з очікуванням дивиться мені в очі. 

— Вибачення за брата і незручності, — спокійно промовляє.

Вигинаю здивовано брови, але кекси все ж беру. 

— Дякую, — кидаю роздратовано.

Тільки збираюся замкнути двері перед її носом, як вона каже:

— Ань, ти…ми…. Ми могли б випити чаю, познайомитися ближче.

Хмуро оглядаю її.

— Я друзів не шукаю.

Дівчина закушує нижню губу.

— У тебе їх багато?

— Ні. У мене їх немає. Взагалі. — Відрізаю. 

Вона прискіпливо дивиться на мене:

— Тоді чому ти проти?

— Слухай, — зітхаю, — я тут не від хорошого життя, розумієш? У мене немає часу на дружбу. Повторюю тобі, вночі я працюю, вдень відпочиваю. Єдине, що можу порадити, як подяка за кекси, не спілкуйся з каргою з третьої кімнати. Ще та бабка. А так все! 

Закриваю двері й притуляюся чолом до них. Мною трусить від емоцій. Сама не розумію чому так реагую, але правда в тому, що я дійсно не шукаю друзів. Так, моє життя жахливе. Я офіційно на дні.  Я втратила все, буквально. Я сирота. У мене немає ні дому, ні бізнесу, ні грошей. Та попри це, я не збираюся все життя жити тут. Не збираюся дружити з людьми з бідним мисленням. Є така філософія для нашої підсвідомості — хочеш стати багатою — дружи з такими ж. Чим же мені допоможе дружба з Олею? Ми будемо тонути у болоті під назвою гуртожиток і гнити тут вічність? Ну ні, дякую. Подібне не для мене. Колись прийде час і я повернуся до звичного життя. Я знову буду за кермом, носити брендовий одяг і займатися своїм саморозвитком, тільки цього разу правильно. А зараз… зараз я сама, тому що це мій вибір. Тому що ніхто з колишніх друзів не спілкується зі мною після банкрутства, кредиту та повного продажу нерухомості й автомобілів. Тому що ніхто не запропонував свою допомогу. От і всі реалії життя — дружити з бідними означає бути з ними на тому ж рівні бідності. Дружити з багатими — знати, що кожен сам за себе. Знати, що у цих двох варіантах я сама. І я не проти. 

День до вечора проходить з кексами у руках та за пошуком нової роботи. Як не крути, та я не зможу довго працювати там, де є Артем Новак. Він моя проблема, і ці його нападки — проблеми. Провести з ним три дні заради посади? Ну ні. Не настільки низько я впала. Не так сильно я люблю гроші, щоб зрадити власним принципам. 

На жаль сайти з роботою не пропонують чогось підхожого мені. Потрібні працівники з досвідом, але молоді, тільки їх мало хвилює, що роботодавці самі собі суперечать, коли хочуть вісімнадцятирічну дівчину з трирічним стажем роботи.

Шумно видихаю. Відкидаю ноутбук, одну з речей, що залишилася з минулого життя, й лягаю на спину. Диван скрипить, відчуваю кожну пружину кістьми. 

— Довбаний світ, — бурчу у повітря.

Вечір настає швидко. Знову починається злива, немов мало було її сьогодні вночі та вранці. Подумки лаюся на погоду та виходжу у коридор, підхопивши рушник. Займаю ванну кімнату, замикаюся та починаю фарбуватися. Хочеться приховати синці під очима хоча б макіяжем. Раніше мені не потрібно було цього робити. Раніше моє обличчя виглядало свіжим, а шкіра сяяла здоров'ям. Тепер цього немає. Відсутність нормальних натуральних продуктів та відпочинку зробили свою справу.

Як завжди, як буває кілька разів на тиждень,  у двері стукають. 

— Ти знову там, паршивка? — кричить стара карга з третьої кімнати. 

— Там! — відрізаю їй у відповідь.

— А ну відкривай! Ти не одна тут живеш!

Закочую роздратовано очі й намагаюся пофарбувати вії. 

— Ви чудово знаєте, що я збираюся на роботу. У вас був цілий день, і попереду ціла ніч, щоб помитися! 

— Мені потрібно зараз! 

— Грррр! 

— Анька! А ну виходь! 

Ну все, ця стара жінка доводить мене просто до кипіння! Кидаю туш у косметичку, кутаюся у халат й різко відкриваю двері. Бабка ледве встигає відскочити, але вмить опиняється переді мною. Старе, зморшкувате обличчя повне презирства. Закутана у якусь здоровенну сіру хустку, під якою незрозумілого кольору футболка.

— Ви совість маєте? Я збираюся на роботу! 

— Знаю я твою роботу, Надька з шостого поверху сказала мені! 

— Я прибираю офіси, — сичу. — Дайте пройти. Вам же терміново потрібно було у ванну! — уїдливо промовляю.

— Та йди, я тебе не тримаю. Ніякої поваги до людей!

Вигинаю брови й з насмішкою кажу:

— Ви зависоко берете, не здається? Ви навіть на одній сходинці з людяністю не стоїте! 

— Ага, а ти стоїш? — фиркає. — Бачила я, як наша нова сусідка принесла тобі кекси й запропонувала дружбу. А ти замкнула двері. Он яка людяна!

— Господи! — роздратовано кидаю та швидко йду коридором.

Тільки у своїй кімнаті приходжу до тями. Потрібно заспокоїтися. Врешті, бабка не варта моїх нервів. Змінити її я не можу, і не хочу. А звертати увагу на її випади марна справа, лише собі настрій псую. Як там казала колись собі? Не можу вплинути на ситуацію? Так який сенс нервувати через обставини, котрі не залежать від мене. 

Згодом одягаюся на роботу. Накидаю на тонку кофтинку джинсову куртку, беру парасольку, й виходжу з будинку. Дорогою до офісів пригадую Олю та смак кексів. На скільки ж сильно хочеться мати друзів, що вона готова дружити зі мною? Я точно не найкраща чи найпозитивніша людина у світі. Зізнатися, я б до такої як я, не підійшла б на відстань пострілу. 

***

Ніч проходить спокійно. Мені щастить, Артема сьогодні немає. Тож до ранку мені вдається викинути усі думки з голови, та навіть якось морально відпочити від усього. Немов я, клац, і вимкнула себе для усього світу.  Коли світає біжу на тролейбус. Дощ так і не припиняється. Стою на зупинці під парасолькою. Пориви вітру змушують металевий дах зупинки натужно скрипіти. Побачивши свій транспорт виходжу з-під укриття. Вітер вириває з моїх рук парасольку й кидає прямо на дорогу, під колеса машин. З якимось байдужим спокоєм спостерігаю за тим, як мій захист від холодних крапель знищує негода й забігаю у тролейбус, варто йому зупинитися. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше