Глава 5

Аня

Три дні я не ходжу на роботу. Після того, як Стас пішов і спеціально не відкрив мені двері, ні, кинув мене під дощем, температура не спадає нижче тридцяти восьми. Все тіло ламає, наче хтось дробить кістки молотком. Навмисно. Кожної клятої секунди. 

На щастя мене ніхто не турбує, інакше кожен непроханий гість був би відправлений в не найприємніше місце у світі. 

За вікном ніч. І знову дощ. Весна добиває мене погодою. Я хочу, ні, я вимагаю сонця. Хоча б один його промінчик. 

Зітхаю, змушую себе сповзти з ліжка та одягаюся. Не хочеться нікуди йти, але з їжі немає нічого, буквально нічого, лише шматок сухого хліба. З ліків теж відсутнє все окрім знеболювального. 

Буркаю собі під ніс, що так довго тривати не може, врешті, колись ця хмара з мого життя зійде, чи ні? Накидаю куртку, з жалем дивлюся на знайдений ключ від під'їзду, — виявляється запав у кишеню, — та виходжу з кімнати. 

В ліфті притуляюся до стіни. Мене кидає в жар, не знаю, імовірно тиск підійнявся, а може знову температура, втім градусника у мене все одно немає. 

На дворі стає краще. Вдихаю холодне вечірнє повітря й плентаюся до магазина. Зараз подолати цю відстань у триста метрів надскладно. Тіло ослабло, м'язи ломить, в голові немов танком проїхалися. Добираюся до аптеки, купую кілька пакетиків від ГРВІ, потім крокую до продуктового магазинчика й купую мінімальний набір продуктів. Наче купила небагато, а пакет важкий. 

До дому повертаюся повільно плентаючись. Мілкий дощ перетворюється у кляту зливу. Холодні краплі січуть прямо в обличчя. Ідеально. Чому б і ні, чи не так?

— Скільки ж можна? — видихаю у повітря, та ніхто мене не чує.

Навколо тихо й порожньо, всі вдома. Лише я блукаю дворами немов зомбі. Може так і є? 

Діставшись до нашого двору, зупиняюся. Під під'їздом лунає п'яний сміх, чути дзвін пляшок та грубі голоси. І що робити? Стояти під зливою точно не вихід, а йти повз неадекватних я бажання не маю. Шкода, що вибору немає. 

Набираюся сміливості та йду вперед. Давай, Аня. Хіба це складно пройти повз п'яних людей? Пффф… якщо що, буду відбиватися від них батоном. 

Варто компанії з кількох хлопців побачити мене як вони починають свистіти. Роздратовано закочую очі, втім, мовчу. Зараз моя вроджена здатність бісити людей мовчить, вимкнулася, а може страшно їй стало. Не знаю, що біжить по спині: піт чи дощ, втім, я все одно повільно підходжу до сходинок. 

— Привіт, лялечко, — регоче один весело спускаючись до мене.

— Не цікавить, — буркаю та нахабно починаю підійматися до дверей.

Один з них, я навіть облич не особливо розрізняю, світла у дворі немає, встає переді мною. 

— Куди?

— Додому! — рикаю.

— Ти чого така агресивна? — каже перший, поки третій стоїть у темному кутку. 

— Дайте пройти, — фиркаю.

— Постій з нами. Що у пакеті? — другий починає лізти до покупок.

— Ліки! — смикаю пакет на себе варто його руками опинитися на моїх. — Я хвора. Заразна!

— Що, серйозно? — перший робить крок до мене.

Відступаю. Ледве не злітаю зі сходинок, втім, вдається вирівняти рівновагу. Жар мчить тілом, торкається щік. Не впевнена чи це хвороба чи страх. Та і яка різниця? 

— Просто пропустіть, — вже спокійніше прошу. 

— З нами побудь.

Перший якимось чином опиняється поряд, обіймає за плечі, поки другий все ж висмикує пакет з рук.

— Віддай! 

Я тягнуся за своїми речами та мене відтягують назад. Зашпортуюся, руки хлопця, що схопив мене, відпускають і я злітаю зі сходинок прямісінько у калюжу. Злість б'є у мені набатом, але слабкість тіла робить свою справу. Перед очима темніє, коли намагаюся встати на ноги. 

Над головою лунає регіт. 

— Якісь проблеми, лялечко? 

Вже не розбираю хто з них розмовляє. Все ж змушую тіло піднятися, стискаю руки у кулаки, та варто побачити одного з хлопців прямо переді мною як беру й штовхаю його у груди. Сильно. Вкладаючи туди гнів та внутрішній біль.

— Ах ти ж! 

Вигукує хтось з них й хапає мене за руку. Смикає на себе. Скрикую, намагаюся вирватися, та мені ставлять підніжку і я знову падаю у калюжу. Сльози течуть по щоках, рясні, від образи, від болю й приниження. Мені хочеться дати відсіч, але варто визнати, що фізично я програю їм. Тільки мене це не зупиняє. Я встаю, різке світло освітлює їх обличчя, і я кидаюся на того, хто хапав за руку. Зараз мені начхати на наслідки, я й так впала нижче за усіх, чому б не впасти нижче?  Беру хлопця за капюшон, мабуть, злість мій помічник, адже вдається його поставити на коліна. Інерційно, слухаючи інтуїцію, замахуюся  та кидаю його на землю. У ту саму калюжу. Другий кидається до мене з криком, а потім лунає чийсь свист. Всі зупиняються. Я відплигую в темряву та шукаю того, хто свистів. 

Погляд падає на машину під будинком. Яскраве світло фар ріже очі після темряви. Видно як сильно дощ б'є по асфальту, немов намагається дістатися до ґрунту. Від авто до нас хтось крокує. Я задкую, шукаю очима свій пакет. Потрібно йти геть поки про мене забули.

— Я бачив тебе, міс королева змій, — лунає доволі знайомий голос.

Розчаровано видихаю. Невже цей клятий Стас? А я ж саме через нього встряла у цю халепу!

— Ти хто? — плюється той хлопець якого я штовхнула у калюжу.

— Я викликав поліцію, — байдужим тоном продовжує брат сусідки, — у вас є хвилина, щоб зникнути.

— О, та невже? — недовірливо промовляє перший. — Може нам і тебе у калюжі скупати?

Я помічаю криву посмішку на обличчі Стаса. Це єдине, що видно у цій клятій темряві. Все світло від фар підсвічує його спину. Але бачу як він скидає куртку та закочує рукави.

— Давай, — весело заявляє.

Божевільний, чи що? Я дякувати не збираюся. Втечу як тільки матиму змогу піти непоміченою.

Перший нападник кидається на Стаса і буквально за одну мить вже лежить обличчям в асфальті. Радісно підплигую на місці, тож доводиться нагадати собі, що застудилася я саме через цього скаженого.