Глава 7

Аня

Оля пішла з кімнати годину тому і чесно, я дуже сподіваюся, що вона не повернеться. Ні, вона наче хороша дівчинка, але цей її нездоровий потяг рятувати знедолених і сльози, оу, і жаль, вбивають. Так, мені погано. Навіть не так. Мені паршиво настільки, що вити хочеться вже досить довго, тож це не хвороба впливає на мій моральний стан. Але порівнювати мене зі своїм братом недоумком ще те нахабство. Він самотній, я самотня, дурня якась. Стан Стаса мене не хвилює, ніяк. 

Закутуюся у ковдру й заплющую очі. Кашляю, та намагаюся ігнорувати це. Сон вилікує все. Принаймні відпочинок точно не завадить. Та варто тільки почати провалюватися у світи Морфея  як, явно Оля, голосно гупає у двері моєї кімнати. 

Накриваюся з головою. Не збираюся я реагувати на неї. Дякую їм за ліки й все таке, втім, якби не дурість її брата мені б і не потрібно було лікування, та нехай це сімейство гуляє лісом і полем. І порятунок мене від придурків під будинком ніяк не пом'якшує його вчинку. 

Стук повторюється. Цього разу наполегливіше.

— Аня, я знаю, що ти там. Відчиняй!

Гррр! Приставуча яка.

— Оля, йди займись власним життям.

— Ми їдемо у лікарню. Відчиняй інакше мій друг виб'є твої двері.

Роздратовано фиркаю й відкидаю ковдру. Друг? Що ще за друг, якщо вона збиралася телефонувати брату? 

— Тоді поставиш нові! 

— Так, але після лікарні, — лунає за дверима.

— Боже, ну чому ти така добренька, — буркаю.  

Встаю. Кашляю, тож по дорозі хапаю льодяник, й відкриваю двері. Поряд з Олею дійсно стоїть не Стас. Симпатичний хлопець у білій сорочці, джинсовці та стильних штанах. Я знаю, що це дорогі речі, сама раніше одягалася у подібне. Але звідки в Олі такий друг? 

— Ну? — фиркаю й уважно розглядаю друга.

Хлопець, орієнтовно років двадцяти п'яти. Світленький, з зеленими очима та уважним поглядом. Йому б у модельну агенцію піти, там люблять таких, як він. 

— Збирайся, — вперто заявляє Оля. — Це Тоша, мій друг. Тоша, це Аня, моя…

— Сусідка, чув про неї, — криво всміхається.

Оля червоніє, закочує очі. 

— Стас жалівся? 

Цей Тоша пирскає зі сміху.

— Звичайно. Ну що, Аня, збирайся. Лікарня чекає.

Вигинаю насмішкувато брови й уважно оглядаю цих двох. Дивно вони поводяться. Тоша намагається стояти ближче до Олі. Дівчина теж ледве відчутно торкається його плечем, та удає, що це випадково. Хм…. мабуть, тут пахне симпатією. Втім, байдуже. 

— Не дочекається…кхе-кхе, — одразу ж давлюся кашлем.

— Збирайся, — вимагає сусідка. — Всі витрати беру на себе.

— Я що китайською розмовляю? — удавано гнівно рикаю.

— Слухай, — не витримує Тоша, — ти захворіла, Оля хоче допомогти. Тобі шкода безплатно пройти обстеження й отримати лікування?

— Я схожа на ту, хто благає про допомогу? А може я виглядаю, як жебрачка? Ні? Тоді геть звідси. 

— Після цього я не буду турбувати тебе, — каже Оля.

Прискіпливо розглядаю її. Виглядає серйозною. Кілька секунд роздумую оглядаючи цих двох, врешті киваю:

— Тоді добре. 

Тоша всміхається, а сусідка видихає з полегшенням. 

— Чудово. Зайду за тобою через п'ять хвилин.

— Угу, — буркаю та замикаю двері перед ними.

Фух! Ну що за люди? Невже їм настільки не начхати, що ніяк не відстануть? Чи то відчуття провини так впливає? Я подібним ніколи не страждала, і не збираюся. 

Швидко одягаюся й сама виходжу з кімнати, кутаючись у легку куртку. Тоша та Оля якраз збиралися стукати у двері. 

— Готова? 

— Ага, — киваю. — Поїхали. 

Ми спускаємося на перший поверх. Тоша з огидою розглядає стіни під'їзду, і я його розумію. Вони брудні й відверто гидкі. Хоча, знаєте, у цьому будинку гидке усе, навіть люди. В якомусь сенсі тут мені й місце. 

Варто мені вийти з під'їзду й побачити авто на якому приїхав цей новоспечений “друг”, як я ледве втримуюся від коментаря. А Оля виявляється не проста дівчинка, якщо живе в таких умовах і дружить з людьми, котрі можуть собі дозволити мерседес GLE.  Цікаво, цікаво.

Тоша відмикає мені дверцята у салон чорного автомобіля. Киваю йому, немов весь цей час я так і жила й не було ніякого провалу ціною у життя.  Сідаю всередину та з насолодою проводжу долонею по шкіряному салону. В душі щось щемливо стискається. Не заздрість, ні. Просто я хочу повернути собі своє життя. Я його втратила через власну дурість і впевненість, що розумна. Я його і повинна повернути. 

Спочатку ми їдемо у тиші. Ну, практично у ній. Тоша щось запитує в Олі, вона відповідає, але їх розмова виглядає сором'язливою, тож вони швидко її припиняють. Врешті друг сусідки звертається до мене:

— Чому ти відмовлялася від допомоги?

Вигинаю темні брови й дивлюся на хлопця у дзеркало, що висить попереду:

— Не люблю, коли лізуть у моє життя. 

— Оля лізе? — сухо запитує.

Схиляю голову на бік, всміхаюся:

— Лізе. 

— Я допомогти хочу, — шепоче сусідка.

— Я не просила, — відрізаю й жорстко дивлюся на її профіль.

— Ти з усіма така? — Тоша вправно заїжджає на стоянку лікарні.

— Яка? 

— Холодна? Байдужа? 

— З усіма. 

З машини ми виходимо мовчки. Мої новоспечені рятівники, мабуть, обдумують яка я погана людина. Увійшовши у лікарню Оля підходить до рецепції й починає говорити. Я стою осторонь спостерігаючи за її другом. Кілька разів давлюся кашлем та не звертаю на нього уваги. Зате сусідка звертає. Варто кахикнути як дівчина одразу стурбовано розглядає мене й починає розмовляти активніше. А я тим часом помічаю стільки ніжності у погляді Тоші. Він дивиться на мою сусідку не як друг. О ні, він закоханий у цю дівчину. Я знаю цей погляд, бачила його неодноразово у свій бік. Мабуть, щоб віддячити Олі, варто буде їй сказати про це. Нехай не втрачає усе своє життя в огидному гуртожитку. Якщо є шанс стати дівчиною хлопця з грошима їй варто скористатися ним. Фінансова стабільність значно покращує життя.