Глава 8

Аня

Встаю, відмикаю двері й з подивом потрапляю у полон різноколірних очей Стаса. Подумки лаюся. Ну от, спокій пройшов. Мабуть, хоче розповісти мені, що його сестричка шокована і глибоко ображена. 

Хлопець стоїть спершись на стіну. Руки склав на грудях, ноги схрещені, погляд саркастичний. Темне волосся закинуте назад у стильній зачісці. Куртка підкреслює ширину його плечей та вузькі стегна. 

— Що? — втомлено вимовляю. Сон чомусь не дуже допоміг.

— Ти настільки божевільна, що навіть мій помічник втік від тебе, — твердо і серйозно промовляє.

Вигинаю насмішкувато брови.

— Помічник? Тоша?

Стас киває.

— Він.

— Взагалі-то це я втекла, а не він, — стенаю плечима й складаю руки на грудях. — І ким ти працюєш, що маєш помічника? Кухарем? 

Стас кривиться. 

— Гірше. Я прибираю офіси у Вайсман Міст.

Хмикаю.

— Ага. А речі у тебе?...

— Секонд-хенд, — впевнено каже.

Закушую губу. Звучить логічно. Там іноді можна знайти класні речі, я вже впевнилася у цьому.

— Цікаво, як так сталося, що твій помічник їздить на мерсі, а? Звідки в Олі гроші на приватну клініку? 

— Тоша має багатих батьків, це їх подарунок. А для Олі йому нічого не шкода. — Твердо відрізає Стас. 

— Ясно. Удам, що вірю, хоча мені байдуже. Навіщо прийшов? 

— Ти хвора. Я винен. Не люблю бути винним у чомусь. 

— Ти не винен, легше? — роздратовано кидаю.

Хлопець криво всміхається. Різні очі спалахують так, немов сонячне проміння потрапляє на плесо води й підсвічує його. Магнетично, а шкода. Шкода, що в цих очах можна…ні, хочеться потонути, а характер такий, що варто почати розмову, то виникає бажання послати цього хлопця під три чорти. І як так, що брат та сестра такі різні? 

— Не вийде, — відрізає. 

Хоче додати щось ще та у нього дзвонить телефон. Дивиться на екран, зітхає, втім відповідає на дзвінок.

— Так, ба?

— Я тут подумала, — чую як старша жінка хриплим голосом починає швидко говорити. — Тобі час одружитися. Ти ж не проти? Італійки погані жінки, але нічого, я приїду до вас і ми когось знайдемо. У мене…

— Ба! — Стас намагається зупинити цю жінку.

Я хмикаю. Судячи з її тону це у нього не вийде. 

— Ти маєш наречену? Дівчину? Ні? Отож! Юля була ще тією, е-м-м-м, ти зрозумів, любий мій. Тож навіть не смій казати, що ти з нею…

— Я не з нею, — зітхає хлопець й закочує очі. Судячи з його вигляду він готовий сповзти по стіні від неможливості припинити цю розмову. 

— Так, чудово, саме тому я лечу до вас. І Олюню мою попередь. А потім ми…

Хлопець раптом прискіпливо оглядає мене поки кахикаю у руку. 

— Ба, у мене є дівчина, — випалює Стас.

Здивовано дивлюся на нього. Навіть задкую, а цей нахаба заходить у мою кімнату. Та твою ж! Це ще що за знущання? 

Махаю руками й усім виглядом демонструю цьому Стасу, що ніяка я йому не дівчина. Він втратив весь свій здоровий глузд, за умови, що взагалі мав його. 

— Є? — підозріло запитує його бабуся. 

— Є! Аня. Дуже…м-м-м-м, гарна.

Я кривлюся. Гнівно пропалюю цього хлопця очима й намагаюся вбити поглядом. Шкода, що не виходить. 

— Здурів? — сичу.

Відмахується від мене.

— Так. Не потрібно летіти. Ми потім разом з Анею та Олею прилетимо до тебе, згодна? 

— Любий, я хочу знати усі подробиці. Чекатиму вас! Без батьків, нагадую. Все, старій жінці час пити вино. Бувай. Люблю!

Бабуся Стаса вимикається, а я готова його вбити. Він же видихає з полегшенням й дещо винувато дивиться на мене. Втім, вина зникає швидко, а в очах загоряється азарт.

— Якого чорта? — рикаю одразу ж.

— Не хочеш заробити грошей? — твердо запитує.

Фиркаю, нервово сміюся.

— Ти фільмів передивився, чи як? 

— Я серйозно.

— І звідки у прибиральника гроші? 

— Від бабусі, — відмахується. — Ну? 

— Ти гидкий. Ні. Бридкий. А ще нахабний. Ні! 

На зло йому відмовляю. А гроші… з моїм життям я “за” усіма способами.

— Спати не потрібно буде, — кривиться й закидає волосся з чола назад, та вперті пасма спадають по його скронях. 

— Спати? Та я нізащо б не лягла з тобою в одне ліжко! 

— Ми просто злітаємо в Італію до бабусі. 

— Ми? — все, я на межі істерики. — Спочатку ти не пускаєш мене у під'їзд, через тебе я захворіла, а тепер ми?

— Я врятував тебе, — заявляє впевнено.

— Фу, нагадувати про таке. Я не просила.

— Знаю, ти ні про що не просиш!

— Отож! Вчися й ти. 

Стас робить крок вперед. Аромат дощу торкається мого носа. Свіжість ледве не б'є в обличчя. Я вдихаю, глибше, але одразу починаю кашляти.

— Відійди, — рикаю та штовхаю його у груди.

— Я розумію як це виглядає, — каже відступивши на крок. — Та мені потрібна твоя допомога. 

— Скільки? — відкашлявшись, запитую.

— Тисячу за день. Нормально? 

Задумливо дивлюся в кольорові очі. Дихаю дощем, прохолодою, і до нервового зриву хочу придушити цього хлопця. 

— Потім відстанеш? Ти й сестра твоя? 

— Так! 

— Супер! Було б чудово якби ви з'їхали. Вона, точніше. А ти тут не з'являвся!

— Це твої умови? — сухо запитує.

— Мої.

— Добре. 

Усміхаюся. Цього разу щиро.

— Тоді я згодна. Ніякого інтиму, — наголошую.

— Лише удати для бабусі.

— Ок, — буркаю.

— Повідомлю, коли летимо. До слова, — Стас виходить з кімнати, — дякую, що погодилася. 

Двері за ним закриваються, а я думаю, а навіщо взагалі приходив? Не хотів кидати, що відчуває себе винним? Ага, вже. Варто було втягнути мене в авантюру й винести вигоду як одразу забув про свою провину.  Втім, байдуже. Потрібно загасити якесь дивне передчуття, випити ліки й збиратися на роботу. Гроші самі себе не зароблять.