Божевільна. Моя.

Глава 9

Аня

Робота зустрічає мене звичним шумом пилосмоків та розмов прибиральниць на різних поверхах. Як завжди накидаю жилет, кашляю у руку, та вперто починаю роботу. Пропозиція Стаса, то одне, ця робота — інше. Мені потрібно заробити якомога більше грошей. Якщо я хочу вирватися з того дна, де наразі перебуваю, я просто зобов'язана працювати більше. А хвороба... Гм...Хвороба пройде.

Коли добираюся до кабінету Артема Новака зітхаю. Серце зрадницьки пришвидшується у грудях. Я не хочу заходити у його кабінет. Мені здається, що варто зайти, і все, я пропала. Цей чоловік зараз зовсім інший. Коли він робив мені пропозицію, то нагадував побитого песика, якого ніхто не любить не тому, що світ жорстокий, а тому, що він якийсь неправильний. А зараз… ех, зараз Артем немов недосяжна мрія. Ген директор такого великого підприємства з виробництва одягу. Мати гарний і статний вигляд. Та і поведінка у нього інша. Тепер Новак любить та цінує себе. 

За думками я все ж примушую себе увійти в кабінет директора. До мого супер везіння Новак на місці, сидить у кріслі й перебирає якісь папери. Оце так працьовитість в таку пору доби. 

Кривлюся, збираюся швидко вийти, але він зупиняє мене коротким:

— Стій!

Завмираю на місці й запитально дивлюся в темні очі чоловіка. Він пропалює мене поглядом. Повільно вивчає мене, з холодною байдужістю та виразом обличчя, немов перед ним ескіз сукні, а не жива людина. 

— Довго мені так стояти? — сухо запитую.

Артем хмикає. Ігнорує. Повільно встає з-за столу й обійшовши його підходить ближче. Крок, а за ним ще, і ось чоловік переді мною, так близько, що ледве не торкається мого обличчя губами. Дихати припиняю. Кашель давить з середини, та тримаюся. Врешті Новак замикає за спиною двері у кабінет, але не відходить. Я жалкую, що нас не розділяє візок з ганчірками й рештою приладів для прибирання. 

— Ти вриваєшся у приватний простір, Новак, — сичу.

Холодна усмішка торкається м'яких губ. 

— Вриваюся, Шабая. 

— Я вже казала, що не згодна ні на яку тв…— кашель виривається разом зі сльозами та болем у грудях.

Артем одразу робить крок назад й уважно дивиться на мене.

— Хвора і прийшла на роботу? 

Не маю змоги відповісти. Кашляю, але за кілька хвилин все ж стає краще, лише горлянку дере. 

— Що, радієш цьому? — ціджу.

Новак вигинає брови й ледве помітно посміхається. Лише кутиком губ. 

— Ні. 

Тепер моя черга дивуватися.

— Ні?

— Ти не змінилася, але я не хотів, щоб життя так сильно вдарило по тобі, — ліниво промовляє. 

— Ага, ти хотів одружитися, щоб задовольнити батьків!

— Може варто було прийняти мою пропозицію? — із сарказмом каже.

Фиркаю.

— П-ф-ф-ф! Ні. 

— Моя пропозиція у силі. Три дні, Аня.

— Ти вже і покарання вигадав? — рикаю розлючено. Він дратує мене. Мені допікає те, що він на висоті, а я ні. Допікає, що він став гарним, сильним та незалежним, а я втратила усе. 

— Ще тоді, коли ти відмовила мені, — киває з серйозним виразом обличчя.

— Хм… Не розумію, навіщо. Я горда, пихата, порожня і зверхня — лише повторюю твою думку, — то для чого тобі провести зі мною три дні? Що, гадаєш, що закриєш власний гештальт?*

— Ймовірно. Або ти свій.

Грубий тон, холодний погляд, крижана краса цього чоловіка, збивають мене з думок. Я дивлюся на нього і більше не бачу того хлопчика, який робив мені пропозицію. Переді мною чоловік котрий вміє не просто ставити цілі, а ще й досягати їх. 

— Забудь про це. 

Артем хмикає, уїдливо. Хапає за зап'ястя. Гнівно дивлюся в його карі очі й намагаюся висмикнути руку, та він тримає міцно.

— Що, вдамося до насилля? — рикаю.

Новак тихо сміється. Одним рухом притягує мене до себе, хапає за зав'язаний хвіст й змушує підняти обличчя до себе. Губами він практично торкається моїх, рукою тримає за талію так, що я не можу й вдихнути. 

— Не знаю. Мені хочеться знищити тебе, Шабая. — хрипло шепоче.

— Яка глибока образа за відмову, — ледве чутно вимовляю.

Тепло від його тіла спалахує на моєму полум'ям. Гарячим. Спекотним. Нищівним. Жар пробігається усіма венами й практично благає притиснутися сильніше. Але зовні я виглядаю не так. Зовні я киплю від гніву, а не приємного відчуття міцного чоловічого тіла. Я серджуся, на Новака, на себе… Особливо на себе і на те, що я так реагую на його красу. 

— Ти ж розумієш, що того Артема більше немає? Ти його знищила, Аня, — промовляє практично не чутно, ледь-ледь торкаючись губами моїх, — вбила у той день, коли сказала “ніколи”. Я доведу тобі, що зі мною у тебе все буде антонімом до цього слова. 

— Ображений чоловік сильний, Новак, — ричу тихо, — та розлючена жінка гірша за торнадо. Не чіпай мене. 

Раптом його рука сповзає до моїх сідниць й стискає. Пальці впиваються у м'якість й підштовхують до свого паха. Спалахую червоним всюди, де тільки можна. Не через сором, о ні, через обурення. Відчуваю чоловічу силу й замовкаю. Слова зникають. Я на межі, де відчуваю лише аромат парфуму Артема, силу та бажання, котре кожна його дія викликає у мені.

Я не хочу цього. Не хочу. Мені не подобається, що якась частка мене отримує насолоду від цієї ситуації. Не подобається, що кров бурлить під шкірою через його красу. 

— Ти не розлючена, — вимовляє у губи. — Ти розбита.

Його губи все ж накривають мої. Сильно. Без запитань про дозвіл. Він бере те, що хоче, аби самоствердитися. Рукою притискає до паха сильніше. Іншою тримає за потилицю не даючи змоги вирватися. 

Поцілунок стає глибоким. Язиком Артем пробирається до мого рота й торкається кінчика мого язика. Смикаюся назад, та немає куди. Тіло тремтить. Я не можу противитися його силі, натиску. Не можу. 

В якусь мить розумію, що відповідаю на його грубість. Розумію, що цілую Артема так само агресивно, як і він мене. Кусаю Новака за губи. Задихаюся від емоцій, що викликає у мені. Я навіть не можу пояснити їх. Ненависть? Гнів? Бажання? Хтивість? Чи просто потреба довести собі, що відмовила колись не дарма? 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше