Божевільна. Моя.

Глава 10

Стас

Після емоційної розповіді Тоші про міс Змію я реготав ще довго. Ні, ну це ж треба, від нього ще дівчата не тікали. Потрібно було бачити його ображене і сердите обличчя. Вердиктом стали слова повні паніки, що улюблену Помідорку потрібно якомога швидше витягати з того страшного гуртожитку. І мої докази, що я намагався, ніяк не вплинули на рішучість Тоши. Він навіть почав розробляти план як довести моїй сестрі, що там її чекає тільки жах і морок. Прямо не гуртожиток, а мордор, чесне слово. 

Ввечері я довго вагався, та все ж вирішив поїхати до Олі. По-перше, мені потрібно поговорити з сестрою і ще раз пояснити, що іноді когось рятувати це дуже невдячна справа. По-друге, я повинен був побачити цю скажену дівчину, яка буквально накивала п'ятами з лікарні. 

А тепер ось, я сиджу в машині, заховавшись в кущах, й проводжаю спину Ані на роботу поглядом. Вона обіймає себе руками, намагається закрити курткою грудну клітку, та вітер нахабно не дає цього зробити. Попри худорлявість дівчина з досить апетитними формами, чого варті тільки її сіднички. Вихиляє ними так, що хочеться підійти й познайомитися. 

Хмикаю до себе. Здурів я, мабуть. Окрім того, що зробив її  своєю дівчиною попри бабусині очі, так ще й сиджу тут наче маніяк й проводжаю, а чому, навіть пояснити не можу. 

Дзвонить Оля. На дзвінок відповідаю одразу:

— Щось трапилося? 

— Я не телефоную тобі, коли щось трапилося, нагадаю, братику, — буркає вона.

— Тоді, що? — роблю музику тихіше. 

— Ти стоїш під під'їздом, Стасе, я з вікна тебе бачу. 

Подумки лаюся. Як? Я ж, врешті, у клятих кущах! 

— Стою, — відрізаю. 

— За Аню хвилюєшся? 

Фиркаю.

— Просто сиджу і слухаю музику, — ціджу. Про те, що ми з її сусідкою вже практично пара і скоро відлітаємо до бабці я поки не повідомив. Оля мила і хороша, вона сонце нашої сім'ї, та таємниці точно не її сильний бік. 

— Ага. Вона сподобалася тобі, так? Ви схожі, — задумливо промовляє.

— Ми? — обурення саме виривається назовні. 

— Ви. Самотні. Тільки ти удаєш, що це не так, а вона прийняла власну самотність і тепер нікого не підпускає. Мабуть, хтось завдав їй сильний біль.

— Яка різниця, Помідорко, — зітхаю. — Припини. Ти не можеш врятувати весь світ. 

— Можу, братику, — навіть не ображається на старе прізвисько. — І буду. Я так хочу, розумієш?

— Добре. Рятуй. Тільки не живи у цьому будинку. — обережно кажу. Раптом ми знайдемо компроміс?

— І знову, я так хочу. Тут своя…естетика життя, чи як. Складно пояснити. 

— Можна питання? 

— Так?

— Тобі подобається Тоша? 

Оля замовкає. Пауза мукою віддає у моєму серці. Невже вона не забула свою дитячу закоханість? Невже не зрозуміла, що мій друг боїться наблизитися до неї? Чи через мене, чи через щось інше, я не знаю. Та його ставлення, занадто палке, як для просто друга, до неї, викликає підозри. Як і її мовчання зараз. 

— Ти знаєш, що я була закохана у нього у дитинстві, — сумно відповідає. — Але зараз ні. Він мій друг, як і твій. 

Киваю. Знаю, вона не бачить цього, втім, то швидше для самого себе і власних думок. 

— Зрозуміло. 

— Ти довго будеш сидіти у машині? 

— А що? 

— Підіймайся, братику, будемо разом чекати сусідку з роботи, — весело хмикає різко змінюючи тональність. 

— Я не збирався нікого чекати! 

— Ага! Так я і зрозуміла. Давай, ставлю чайник. 

Оля тисне відбій. Зітхаю. Що ж, вона має рацію. Їхати додому я не збираюся, якесь дивне передчуття тримає тут. 

У кімнаті гуртожитку мене зустрічає тепло й аромат малинового чаю. Сестра, як завжди з хвостиком на голові, сидить на дивані по-турецьки й зачаровано дивиться щось по телевізору. Мій чай вже парує на столі. Вона нічого не каже, коли я мовчки сідаю поряд й починаю дивитися якийсь, як виявляється, черговий серіал для дівчат. Так ми проводимо час до опівночі. Після цього лягаємо спати. 

Ніч тривожна. Повний місяць світить у вікно і навіть тюлі не рятують. Верчуся з боку на бік намагаючись не притиснути сестру до стіни, — спимо ми на одному ліжку, — й врешті розплющую очі. Сон не йде. 

Рахую овечок, слоників, думаю про роботу, пригадую свої подорожі, та заснути не вдається. 

Несподівано для себе відчуваю запах диму. Легкий, ледве відчутний відтінок, наче у когось щось пригоріло на кухні. Встаю з ліжка й кинувши погляд на світанок за вікном хапаюся за ручку дверей. Раптом у них хтось починає гупати. 

— Оля! — лунає.

Це Аня?

— Оля! Пожежа! Оля! Трясця! 

Відмикаю двері й бачу на порозі налякану Аню. Темне волосся розтріпане, погляд повний страху. 

— Пожежа, — пошепки вимовляє.

— Оля! — рикаю голосно й бачу як сестра різко сідає на ліжку. — Швидко, одягайся. 

Повертаюся до Ані, але вона зникає у своїй кімнаті. Виходжу у коридор. З-під дверей, що ведуть на сходову клітку, валить чорний дим. Тепер запах горілого забивається у ніс й змушує кашляти.

Гупаю у двері дурнуватої сусідки.

— Ти зібралася перетворитися на скелет? — кричу до дверей.

Позаду мене вже Оля. Хапає мене за руку, але стоїть поряд, хоч і все її тіло тремтить. Звертаюся до неї:

— Намочи водою кілька рушників, прикладемо до обличчя! 

Киває, миттю зникає у кімнаті, а я знову починаю гупати у двері Ані. 

— Я тут, — різко відмикає їх й з'являється на порозі. У руках сумка з одягом, маленька, але з неї стирчать не до кінця заховані рожеві шкарпетки. — Не потрібно панікувати, — уїдливо бурчить.

— Сказала та, хто ледве не вибила двері Олі.

— Подякуй, — гиркає. — Де вона, до речі? 

— Рушники мочить. Оля! 

Сестра виплигує з ванної кімнати так швидко, що ми з Анею ледве не смикаємося від несподіванки. 

— Є! Три! О, бабця!

— Що? — розгублено кажу. Скоса поглядаю на чорний дим з-під дверей. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше