Глава 11

Артем

Поцілував її. Поцілував цю кляту дівчину. Навіщо? Твою ж! Навіщо, Новак?!

Спираюся на спинку крісла й важко зітхаю. Спогади минулого проносяться перед обличчям картинками. Ось я, на колінах. Ось вона, дівчина, з якою мав одружитися. Батьки не були єдиними хто приймав це рішення. Я хотів. Вона подобалася мені, дуже. Розумна, цікава, гарна, активна співрозмовниця, з власними поглядами на життя та позицією… Такою вона була в моїх очах. Я хотів бачити її своєю. Хотів, щоб вона була закохана у мене, як я у неї. 

Рівно до тієї миті поки Аня не відмовила. Слова про те, що зі мною все “ніколи” ранили глибоко. Тоді я тільки почав власний шлях у житті, аби не бути залежним від батьків. Я був гладким, імовірно наївним, ніяким…Але вірив, що вона бачить у мені душу, а не зовнішність.

Як виявилося Аня Шабая дивилася лише на обгортку. 

Яким же шоком стало те, що вона прибирає мої офіси. Побачивши вперше впізнав її одразу. Навіть приємно стало, що вона не змогла зрозуміти хто перед нею. Я читав до цієї нашої зустрічі про те, що компанія її батьків з тріском розвалилася після того, як Аня посіла посаду гендиректора. Читав про те, що вона втратила усе, буквально. Навіть друзі відвернулися від неї. 

Мені було шкода її. Але лише з одного боку. З іншого, якась частка мене жадала помсти й казала, що вона заслуговує на подібне. Я радів, що карма наздогнала цю пихату дівчину. 

А тепер… Хм. Тепер, коли вона тут, кожної ночі я хочу завдати їй морального болю. Хочу розбити серце. Хочу помститися. Врешті, цю страву подають холодною, чи не так? Я можу це зробити.

Це по-дитячому? Так. Це, трясця, саме так. Але нічого не можу вдіяти з собою. 

Просто… кожної ночі я чекаю на неї в офісі. Чекаю, щоб вкотре запропонувати провести зі мною три дні. Я хочу принизити її. Хочу, щоб вона закохалася у мене, тим паче бачив як дивиться. О-о-о, Аня шокована змінами у мені. Я подобаюся їй. Це довів клятий поцілунок якого не планував. 

А потім я кину її. Потім розтрощу її серце, як вона моє. Доведу, що це у мене з нею все “ніколи”, ніяк не навпаки. 

Після втечі Ані з кабінету я ще якийсь час займаюся паперами. Лише після цього відправляюся додому. Мене зустрічає порожня квартира, як і останні роки. Я давно живу окремо від батьків. Дівчини у мене немає, не хочеться серйозних стосунків. Не зацікавлений. 

Вмикаю телевізор, заварюю міцну каву й сідаю на широкому, г-подібному дивані перед великим екраном. Я не чую, що розповідають у новинах. В голові лише одне: що вигадати такого, аби помста була солодкою? Так, я сказав, що давно вигадав їй покарання, але воно занадто ефемерне. План, щоб Шабая закохалася у мене, а потім кинути її, потрібно перетворити у щось фізичне. 

Можна зіграти на її бажанні бути кращою. Врешті, саме тому сказав, що вона отримає підвищення якщо проведе зі мною три дні. Та дівчина мене боїться, що дивно. Я бачив в теплих, шоколадних очах цей блиск страху. Вона не знає мене. Зараз я не просто Артем Новак — дурник з ціллю бути незалежним. Зараз — я чоловік, який керує компанією, і може дозволити собі усе. Тож, зрозуміло, що Аня не може передбачити моїх дій. 

Твою ж! Я сам їх як виявляється не можу передбачити! Це довів сьогоднішній поцілунок. Варто було опинитися так близько до неї як теплий аромат шоколаду торкнувся носа. І все. Все! Дах знесло. Просто раз, і…я, трясця, не міг відійти, не міг зупинитися. 

Нагадую собі, що емоції це зайве. Щоб помститися їй я повинен зберігати холод і спокій, а мозок тримати холодним.  Не бути самим собою, не давати гормонам брати наді мною верх, а завжди бути генеральним директором Артемом Новаком — холодним, безкомпромісним чоловіком, який досягає поставлених цілей і ніколи, трясця, ніколи не тане через жіночу стать! 

Аня

Запах диму і дощу стають одним цілим. Щось нереальне, якщо чесно, але все ж… Підсвідомо я розумію хто мене тримає на руках, чітко знаю, що я сама вчепилася за його шию і боюся відпустити. І це дратує. Я не хочу бути дівчиною у біді. Я можу сама врятуватися. Я повинна сама рятувати себе. А тут він, благородний Стас, який попри власну уїдливість повернувся за мною, псує всі плани. 

Ех, як вже вчасно я повернулася додому, прямо перед самісінькою пожежею. Оце так щастить, правда? 

Розплющую очі вже у салоні машини. Поряд Оля, тримає в руках стаканчик з кавою. Помітивши, що я вже прийшла у себе вкладає й у мої руки каву. 

— Лате, — кидає тихо.

Буркаю щось на кшталт подяки й роблю ковток теплого напою. Оглядаюся. Ми в машині, яка стоїть чомусь у…кущах? І, судячи з салону, це дорога машина. 

— А…авто чиє? — запитую.

Оля розгублено дивиться на мене.

— Стаса.

Вигинаю брови від подиву.

— А він де?

— Там, — тицяє пальцем у бік будинку.

Не одразу, але знаходжу хлопця поглядом. Він якраз біля моєї улюбленої сусідки, на лавці, подає їй воду, поки пожежники гасять дім. З сумом дивлюся на гуртожиток. Судячи з пошкоджень у мене тепер немає дому. Круто, що я можу сказати. Це просто те везіння якого я чекала. Тепер буду справжнім безхатьком. 

Зітхаю. 

— Дякую тобі, — лунає голос сусідки. 

— За що? — з подивом повертаюся до неї.

— Ми спали. Ти врятувала нас.

— З роботи повернулася раніше, ще не спала, — буркаю. — Не дякуй. Це за твою допомогу і бажання вилікувати мене.

— І все ж, — Оля усміхається.

Змахую рукою. Я, зізнатися, не можу і собі відповісти чому побігла до неї. Просто…просто це було першою думкою — сповістити її. 

Дверцята машини відкриваються. Стас сідає за кермо й повертається до нас з сестрою, ми на задньому сидінні. Погляд кольорових очей прискіпливий. Хлопець оглядає нас обох й кивнувши самому собі заводить авто.

— Куди ти нас везеш? — запитую.

— До себе додому, — кидає ліниво Стас. 

— А як же всі бабці  будинку? — уїдливо.