Божевільна. Моя.

Глава 16

Аня

Пекуче сонце припікає, але навіть жалітися не хочеться, настільки приємно відчувати його дотики. Поправляю сорочку, слухняно залишаю валізу під шикарним двоповерховим будинком лимонного кольору й крокую далі за Олею. Вона веде нас зеленим садом, який здається знаходить тут скрізь. Ми занурюємося під крони дерев, блукаємо між густих, аскетично підстрижених кущів, з любов'ю висаджених квітів, котрі солодким запахом буквально благають зупинитися й постояти поряд хоч трішки. 

Пізніше. Пізніше я обов'язково тут прогуляюся. Цей дім притягує атмосферою дому й затишку. Відчуття, наче я опинилася у місці, яке шукає моя душа. Немов зараз мить і мене покличуть батьки. Ось-ось, потрібно лише озирнутися. А всі останні роки виявляться лише поганим сном…

Варто нам зануритися під чергову арку на якій в'ються рослини, як ми нарешті натрапляємо на бабусю Олі й Стаса. Зізнатися, перше відчуття — шок. Я думала бабця, це буквально бабця — добра, мила стара, котра випещує квіти навколо. І аж ніяк не очікувала, що нас зустріне доволі симпатична жіночка в протисонцевих окулярах, з цигаркою у зубах, келихом вина в одній руці, телефоном в іншій, а її ноги у стильних джинсах при цьому закладені на плетений столик. 

Просто, вау…

Кидаю здивований погляд на брата та сестру, вони радісно підходять до жінки (складно називати її бабцею)  й вітаються. Вона встає з-за столу. Попіл падає на стіл та вона не звертає уваги. Кладе цигарку у попільничку, відставляє келих й телефон і тоне в обіймах онуків. 

В цю мить хапаю на собі погляд Тоші. Він явно не шокований цією жінкою, отже бачив її не раз, але з насолодою хлопець зчитує мою реакцію. Коли палкі обійми завершуються, жінка обіймає Тошу, а після цього підходить до мене. Усміхаюся, щиро і привітно. Різні очі, точно такі, як у Стаса уважно розглядають мене. Вона приблизно мого зросту. Темне волосся вільно спадає хвилястими пасмами навколо обличчя. Виглядає суворою. Підмічаю зморшки в кутиках очей та навколо губ. Отже, суворість лише для чужих, принаймні так відчувається мені. 

— Бабусь, це Аня — моя дівчина, — Стас миттєво встає поряд з нами. 

— Бачу-бачу, — сканує мене поглядом, вивчає, навіть так би сказала. — Гарна. Стерва, так? 

Усмішка викривлює мої губи попри намагання стримати її.

— Змія ще та, — кидає Стас раніше за мене.

Кидаю в його бік злісний погляд. Він взагалі в курсі чому я тут? Чи йому память у літаку відбило? Сам же не хотів ніяких пошуків наречених. Зараз бабусі його не сподобаюся і вуаля, кастинг розпочато. 

— Стосовно тебе? — суворо запитує жінка.

— Усіх, хто хоче образити мене, — відповідаю вже я. 

— О, язик є, чудово.

Стас роздратовано закочує очі, втім, варто бабці поглянути на онука як одразу перетворюється на ідеального, щасливого хлопчика. 

— Є, Стас просто постійно думає, що можна закрити жінці рота.

Варто цим словами вилетіти, які я вже хочу забрати їх. Врешті, чим краще зіграю роль, чим довше побуду тут, тим більше грошей зароблю. Чому б не зробити цього у сонячній Італії, а не вдома, блукаючи поміж брудних офісів? 

Жінка ледве помітно усміхається. Киває. А тоді несподівано стискає мене у своїх міцних обіймах.

— Молодець. 

Подібного точно не очікувала. Оце так…вау! 

— Дана Вайсман, — каже вона, коли випускає з обіймів. 

Щиро усміхаюся, називаю своє ім'я, і одразу ж дивлюся на Стаса. Отже, Вайсман, так? Засранець! Прибиральник він, ага! Викрилася брехня! А я відчувала, що тут щось нечисто! 

— Бабусь, може у дім? 

Дана повертається до онучки. Бере її за руку махнувши хлопцям, щоб йшли слідом. Чіпляє й мене під руку та веде нас знову зеленими коридорами свого саду. 

— Кухарка приготувала чудовий обід, мої хороші.  Спагеті з чері та сиром, а ще ми обов'язково повинні випити по келиху червоного вина, для ваших блідих щічок це саме те, що потрібно! 

Ми занурюємося під густі кущі, що ростуть на металевих арках. Краєм вуха чую ображений голос Тоші, котрий обурюється, що так несправедливо, а слідом відповідь Стаса, що бабця любить у своєму житті одного чоловіка — і це він. Решта її дратує. 

Я ж…я насолоджуюся відчуттям теплої жіночої руки, котра міцно мене тримає. Знову здається, що я вдома. Навіть дивно це, адже тут нічого з того, щоб могло нагадати дім немає, і все одно, я буквально тону у відчуттях затишку та тепла. Чи то атмосфера така навколо, чи сонце голову напекло, не знаю…

Пообідавши дійсно смачним спагеті у їдальні обставленій у старовинному стилі Дана каже, що у неї сієста, тож побачимося на вечері. Добродушно пропонує нам погуляти морським берегом чи садом, на наш розсуд і зникає в одній з кімнат, поки покоївка приготує нам спальні. 

— Як тобі? — запитує Оля. Ми з нею повільно крокуємо у вітальню.

Тут теж старовинні меблі. Навколо стоїть купа вазонів невідомих мені назв. Світло-жовті стіни блідого відтінку і зелень тішать око. 

— Бабця ваша — диво, — щиро відповідаю й сідаю з дівчиною на софу. 

— Татко не може з нею жити, дуже вона любить керувати чоловіками, лише мій брат вміє якось впливати на неї. Але  колись вона  розповіла мені, що це через його практично повну ідентичність до нашого діда. Вони схожі, як дві краплі води. 

— Він помер? — запитую й беру солодку цукерку зі столу.

Темно-коричневий, з вигнутими ніжками та цікавою різьбою, він швидше прикраса, аніж щось побутове. Дивно якось… Втративши так багато, не маючи практично нічого останній рік, я немов по-новому дивлюся на те, що раніше було для мене звичним явищем. Колись багатство не викликало у душі нічого. Але цей дім не просто багатий, він теплий та домашній. У ньому буквально панує атмосфера добра. 

— Так, ще до нашого зі Стасом народження, — зітхає колишня сусідка. — Тож, коли народився брат бабуся знайшла те, що втратила. Він для неї як ковток свіжого повітря. Якби дозволив, — сміється, — вона б його тримала поряд і милувалася. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше