Божевільна. Моя.

Глава 17

Стас

Не знав, що вмію так кипіти. Не знав, що поцілувавши цю шалену дівчину в тілі здійметься справжня буря. Довелося ледве не фізично змусити себе відірватися від її губ і випхати себе за межі спальні, інакше… Лайно! Інакше б я кинув її на ліжко і добряче б показав хто в домі господар! 

Збігаю вниз. Олі й Тоші немає. В будинку тихо. Виходжу на двір й крокую повз бабчин сад до захованої хвіртки, що веде на берег моря. Вечірнє сонце вже не припікає, навпаки, хочеться, щоб останні промені торкнулися теплим дотиком тіла. 

Раптом позаду себе чую знайомі кроки. Зупиняюся між пляжем та садом й обертаюся. До мене йде бабуся. Хитро примружується, руки склала на грудях. 

— Гаряча кров бурлить? — запитує й підходить.

Бере під руку й ми вже разом йдемо до моря. 

— Бурлить, — буркаю. 

— Твоя дівчина постаралася? 

Скоса поглядаю на жіночку. Вона запитує досить спокійно, навіть байдуже, але чую у голосі нотку лукавства. 

— Постаралася, — відповідаю.

— Їй не сподобалася спальня? 

— Сподобалася, — зітхаю.

Ми доходимо до краю пляжу. Хвилі торкаються піску, злизують його, втягують у себе. Сідаю на сухий шмат, знімаю взуття та витягую ноги. Дозволяю морю лизнути п'яти. Бабуся сідає поряд. 

— Скільки ви разом? Плануєте одружитися? Діти? Ким вона працює? 

Питання сиплються одне за одним і ні на одне я не маю відповіді. Не думав, що брехати так складно. Тим паче бабусі. Як можу розповісти їй про Аню хоч щось, якщо й сам знаю про неї так мало і ми навіть не пара? 

— Ба, — промовляю повільно, — не запитуй. 

— Ти мій онук, Стасе, я люблю тебе і хвилююся за майбутнє. Як можу не запитувати?

— Знаю. Та поки нічого не зрозуміло. Аня, вона…

— Стерва, я помітила. 

— Це погано, — констатую факт. Якщо бути відвертим, то ця дівчина точно не підходить для стосунків. 

— Ні, любий, навпаки. Вона не з тих стерв, які реально стерво. Вона стерва, тому що таким чином захищає своє ніжне серце, хіба ти не помітив? 

З подивом повертаюся до неї.

— І це ти зрозуміла за одну зустріч? 

Бабуся знову хитро всміхається.

— Очі кажуть так багато, а ви, молодь, зовсім не дивитеся у них. 

Хмикаю.

— І що кажуть мої? 

Дана торкається моєї руки. Повертає голову так, щоб зазирнути у мене.

— Вона тобі симпатична, але це дратує, чи не так? Як же ви стали парою? 

Відвертаюся, різкіше ніж мав би. 

— Так сталося. 

— Зрозуміло, — мирно продовжує. — Пішли, вечеря вже швидше за все готова. Оу, і любий, — не припиняє говорити поки допомагаю їй встати, — пам'ятай, що очі — дзеркала душі. Дивись у них. Читай їх. Звідти ти дізнаєшся значно більше, ніж зі слів людини. 

Киваю й притримуючи бабусю під руку веду до будинку. Повертаємося швидко. Вже у саду взуваюся, поки Дана сміється з моїх спроб не сісти білими джинсами у зелень. Всередині ж приміщення, варто зайти, ароматно пахне вечеря. Наче Рокі на сир, крокую у їдальню. За довгим столом сидить сестра, помічник, і…моя дівчина. Вони радісно вітаються з бабусею. Допомагаю їй зайняти своє місце, сам же сідаю поряд з Анею. Дівчина одразу напружується й кидає у мій бік гнівний погляд. Його навіть бачити не потрібно, відчувається так, немов хтось б'є током. 

— Ей, ти де був? — Тоша відволікає від Ані. 

— На пляжі, — якомога спокійніше відповідаю. 

— Оля мені теж пообіцяла його показати.

— Підемо після вечері, — твердо каже сестра.

Розглядаю цих двох. Не можу зрозуміти й побачити того, про що говорила Аня. Де хімія? Любов? Чи як там вона розповідала? Їх же, он, навіть не тягне одне до одного. Так, виглядає все підозріло, але… фантазія у когось забагата. 

— Ань, підеш? — Оля вириває з роздумів. 

Одразу ж дивлюся на Шабаю. Вона мило усміхається, не знав, що вміє так. Здається, на щоках навіть щось на кшталт ямочок з'являється.

— Ні. Стас мене веде гуляти містом, так, любий? — кладе свою руку на мою. Вперто дивиться поглядом кажучи, що відмова карається смертю.

— Так, — відрізаю.

З насолодою відмічаю кухарку бабусі, котра вже приносить страви. Розкладає на стіл фрітату з перцем та цукіні, салат з грушею та помідорами, брускети з моцарелою, кожному по тарілці карбонари, і у довершення натуральний сік й чизкейк, який хочеться з'їсти одразу. 

Якийсь час усі їдять мовчки, лише іноді перемовляючись. Бабуся наливає собі вина, пропонує нам, але ми відмовляємося. Майже всі відмовляємося. Моя дівчина із задоволенням бере запропонований келих, повний червоного, солодкого напою й, робить кілька ковтків після карбонари.

— Дуже смачне вино, — із захватом, щирим, як не дивно, вигукує.

Дана всміхається:

— Домашнє, свіже, молоде. Дивись, бо вдарить у голову, — застерігає серйозним тоном. 

— Ніколи не куштувала саме такого, — відверто зізнається й робить ще кілька великих ковтків. 

— Можемо завтра пройтися магазинами, придбати різні сорти вина, спробуєш усі. Я б заповнила з тобою обідні сієсти.

Аня м'яко усміхається й киває. 

— Було б чудово.

— Як приємно знати, що дівчатка-стерви лише удають себе такими, — видає бабця.

Оля давиться чимось, Тоша одразу ж б'є її по спині. Аня спокійно дивиться на вино, легко всміхається кутиком губ, я ж кидаю на бабусю докірливий погляд.

— Не потрібно на мене так дивитися, любий. Твоя дівчина чудово знає яка вона, повір, чи не так? — у підтвердження звертається до Шабаї. А вона киває.

Я щось вже взагалі нічого не розумію. Тут що, заколот проти мене?  

— Твоя бабуся, Стасику, чудова й розумна жінка. — Підтверджує ще й словами. 

Бабця навіть на мить червоніє. Все. Стоп-стоп-стоп. Ще навіть доби не пройшло, а ця божевільна зміюка викрала у мене бабусю? 

Кидаю погляд на сестру й помічника. Тоша сміється, ховається, щоправда, за долонями якими закрив обличчя. Оля удає, що глуха й сліпа. Одним словом ніякої підтримки. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше