Глава 18

Аня

Важко назвати місце, куди мене приводить Стас — культурним. Це паб, який буквально благає, щоб відвідувач напився, а повія знайшла собі клієнта. Скоса поглядаю на хлопця. Я так розумію він навмисно? Помста? За те, що не залишила вибору й граю роль дівчини? 

— Ну ти й козел, — виривається з рота.

— Козел? — удавано здивовано запитує поки тягне мене до барної стійки. 

— Так, сюди навіть італійці не ходять, впевнена. Одні нещасні та ображені життям.

Стас силою саджає мене на стільчик й помахом руки показує бармену два якихось напої. 

— Ти хотіла погуляти, кохана, — з насолодою промовляє й сідає навпроти. Уважно розглядає мене, наче більше зайнятися нічим.

— Я грала роль твоєї дівчини, ідіоте! 

— Оу, я забув. Думав, розраховуєш на елітний ресторан. 

— А я не заслужила?

— У твою тисячу ресторани не входять, — хмикає.

— Оу, так значить?

— Так, — переможно каже. 

— Ну-ну.

— Що, все-таки втопиш в Адріатичному морі? 

— Гірше, — ціджу крізь зуби, випиваю перший шот й на мить здригаюся всім тілом. 

Стас хмикає. Повторює за мною. За кілька хвилин ми знищуємо усі десять шотів. Стас замовляє ще. Гучна музика, п'яні крики за спиною, може навіть бійка? Я боюся обернутися, чесно. Може мій “хлопець” привів сюди, щоб мене тихенько вбили, а він зміг перед бабцею виправдатися і сказати, що несе скорботу, і кастинг наречених недоречний? 

Відриваю погляд від барної стійки й дивлюся на Стаса. Алкоголь бурлить у крові, змішується з молодим вином Дани Вайсман. Відкидаюся на спинку високого стільчика, закладаю ногу на ногу та криво всміхаюся. Стасик весь цей час уважно слідкує за мною. А я, зізнатися, попри звуки на фоні у цьому пабі, відчуваю себе досить вільною та спокійною. 

— Що? — облизую губи. 

— Очікую страшного вердикту, — твердо вимовляє слова. Здається, тут тільки я сп'яніла. 

— Бути тобі потопельником! 

Різні очі дивляться занадто уважно. Карий та блакитно-зелений пропалюють наскрізь. На якусь мить стає незатишно під таким поглядом. Серце чомусь прискорюється. Стас підсувається ближче. Кладе свої руки на мої оголені ноги й кутиком губ посміхається. 

— Пропоную прямо зараз піти.

— Куди? — серце б'ється вже так голосно, що я й думок своїх не чую. 

— До моря, Божевільна. До моря. Там же ти зібралася мене топити. — абсолютно серйозно відповідає.

Все, щось мені недобре. Тіло дивно реагує на хлопця. Навіть підсвідомо хочеться підсунутися до нього ближче, щоб гарні пальці ковзнули вище, до спідниці… О-о-о! Ні. Стоп. Занесло задалеко. 

— Пішли, — це слово зносить всі стопи. 

В якусь мить хочеться відкинути усе та відчути задоволення від життя. Ну коли у мене ще буде змога опинитися на березі Адріатичного моря у компанії симпатичного хлопця, який ще й платить мені?  Скоро я буду іншою, варто тільки відновити власне минуле життя. Тоді вже не можна буде поводитися наче дурненька Аня з гуртожитку. Тож…можна сказати, що це просто слабкість яку собі дозволяю. 

Стас купує пляшку чогось алкогольного у бармена, підхоплює мене під руку і ми швидко виходимо з пабу. Виявляється від нього не далеко до моря. Тож за хвилин п'ять ми дістаємося темного пляжу, на щастя, порожнього. Протягом цих хвилин Вайсман намагався розповісти щось видатне про море, але чесно, я прослухала усе. 

Варто підборам втопитися у піску я одразу роззуваюся. Стас повторює за мною. Мовчки підходимо ближче й сідаємо на пісок. Хлопець відкорковує пляшку, робить ковток та передає мені. І ні, щоб відмовитися, ага… Я п'ю гарячу рідину, відчуваючи як вона торкається шлунка кип'ятком. Нутрощі обпалює, а в кров прибуває адреналін та жага пригод. 

Нервовий сміх виривається з рота. Оглядаюся навколо. Тихо. Мирно. Шум моря, десь позаду лунають звуки міста, шум машин, але тут, практично у повній темряві, все відчувається зовсім інакше. Навіть місяць не заважає яскравим диском, заховавшись за хмари. 

Встаю на ноги й простягаю руку Стасу:

— Пішли.

Він, мабуть, здивовано дивиться на мене, принаймні чую його видих. 

— Куди?

— Як куди? — сміюся. — У море.

Вайсман зухвало сміється.

— Думаєш, що виконаєш власну погрозу?

— Не знаю. Побачимо. Йдеш? Я довго не чекатиму. 

Він встає слідом. Скидає футболку й каже:

— Підеш одягнена? 

— У мене під топом нічого немає, — хмикаю.

— Хм, це не проблема.

— Не проблема, — передражнюю. — Тягнеш час, Вайсман.

Хлопець фиркає, кидає на пляшку свою футболку й несподівано підхоплює мене на руки. Перекидає через своє плече та влітає у море, наче кинутий м'яч, підіймаючи навколо нас високі хвилі. 

— Дурень! — репетую. 

Холодні краплі торкаються гарячої шкіри. Ось-ось почнуть шипіти від контрасту температур. 

Стас довго не думає, що робити. Скидає мене з плеча у воду, притягує у свої обійми й затягує нас на глибину. Кричу на всю міць легень, але марно. Вода встигає торкнутися кожного клаптика тіла. І лише груди Вайсмана зігрівають жаром. Обіймаю його за шию, тримаюся міцно, обурююся, який же він негідник, і чхати, що ідея взагалі-то моя, як він мене цілує. 

Просто бере і цілує. Немов так правильно. Потрібно.

Все тіло ціпеніє. Я не відпускаю його, ще сильніше обіймаю й притуляюся щільніше. А потім… взагалі відповідаю. Дозволяю його язику торкнутися мого, сильним руками обійняти сильніше й притягнути ще ближче, не даючи навіть воді встати між нами. 

— Якщо вкусиш, — хрипло шепоче на мить відірвавшись.

— Забудь, — кидаю легко повністю віддаючись емоціям та впливу алкоголю.

Спідниця задирається сама. Обвиваю стан хлопця ногами й впираюся у його твердий пах. Більше мені не холодно. Здається, що ми не у морі, а посеред гарячого джерела, котре підігріває нас звідусіль.

Пробігаюся язиком по його губах. Потім торкаюся язика. Задихаюся. Кисню не вистачає навіть на вдих. Поспішаю, немов кожна секунда важлива.