Брама в антисвіт

Розділ ХV

Розділ ХV

 

Чернігів. 20.12.2010

Суботній ранок почався із волання сусідів під вікнами. То було вже як традиція – щосуботи та щонеділі, коли у працюючих мешканців будинку були вихідні і хотілося поспати довше, дві пенсіонерки – одна з першого поверху (піді мною), а друга – з третього поверху (наді мною) починали голосно розмовляти, обговорюючи якісь свої дріб’язкові проблеми. Власне, розмови між Сидорівною та Павлівною (так їх називали сусіди) стосувались усіх нас – жителів під’їзду. Жінки зазвичай перемивали кістки тим, хто жив тут вже давно, або ж починали обговорювати тих, що нещодавно заселились – тимчасових мешканців, котрі жили на квартирах, чи новоселів, які придбали для себе недороге житло у „хрущівці”. Ритуал розмови був відпрацьований до найменшої деталі: спочатку Павлівна відносила сміття до сміттєзбиральної машини, затим поверталася до будинку, демонстративно ставила порожню цеберку біля дверей під’їзду, сподіваючись, що ця містична дія позначиться на комусь із тих, хто вранці виходитиме із будинку, а тоді підходила до вікна Сидорівни і починала з тою голосно розмовляти. Традиція була незмінною як влітку, так і взимку, з тією лише різницею, що влітку усі вікна моєї квартири були відкриті. Тож чув я їх так, як ніби вони стояли біля мого ліжка. Взимку було дещо інакше: я не чув деталей їхньої розмови, проте до мене легко долітало монотонне базікання Сидорівни, котра нагадувала якусь шавку чи моську, що час від часу уривалося низькоутробним басом Павлівни. Остання була дещо маскулінічною особою і чоловічі гормони в ній явно превалювали. Так вони і розмовляли: Сидорівна – дзяв-дзяв-дзяв-дзяв, Павлівна – ГАВ! ГАВ! ГАВ! Сидорівна знову – дзяв-тяв-тяв, Павлівна – ГАВ! ВАВ! Спостерігати за цим було смішно, але не зранку, коли хотілося спати.

Втім, то було не єдиним приколом двох перезрілих в інтелектуальному плані тіток. Іноді вони вдавалися і до дещо інакшого способу спілкування. Так, викинувши сміття, Сидорівна могла запросто піднятися на мій поверх, поставити біля моїх же вхідних дверей своє порожнє відро і почати розмовляти з Павлівною у мене під дверима. Сидорівна стояла на другому поверсі, Павлівна – на першому; одна виглядала з одвірок власної квартири, інша – перехилялась через поручні східців, аби краще було видно товарку. Так вони зранку вирішували свої проблеми, а точніше просто плескали язиками, ніби сом хвостом на мілководді, аніскільки не зважаючи на те, що сьогодні субота чи неділя, і людям трудящим просто хочеться уволю поспати.

Звичайно, за таких обставин найкращим способом вирішити проблему було б просто вийти з квартири, вдягти порожню цеберку з-під сміття бабі на голову і дати їй файного підсрачника, аби вона феєрично котилася вниз сходами – просто в обійми своїй язикатій подрузі. Та оскільки я уважав себе особою вихованою і чемною, і з повагою ставився до людей зрілого віку, незважаючи на всі їхні вікові вади, то терпляче все те зносив, щиро сподіваючись, що на старости років, якщо таки мені поталанить дожити до пенсійного віку, я таким не буду.

Тож і сьогодні, вже від самого ранку відбувалося оте знакомите „дзяв-дзяв-дзяв-дзяв! ГАВ! ГАВ!”. Проте, як то не дивно, але я продовжував міцно спати. Події минулого дня та неабияка втома подіяли на мене просто магічно, тож мені не було жодного діла до гавкаючих ніби собаки сусідок. Проте моя гостя була змушена прокинутися раніше від мене, і то не від дратівливого базікання сусідок.

Олеся втішено спала на ліжку. Її довге чорне волосся розсипалося по подушці, а на обличчі був вираз абсолютного спокою і задоволення.

Зненацька задзвонив квартирний телефон, що стояв біля ліжка. Олеся прокинулася, закліпала очима, намагаючись збагнути, що сталося і де саме вона перебуває. На ній була моя футболка, що правила за нічнушку. Зрозумівши, звідки саме лунають звуки, дівчина намацала слухавку і приклала її собі до вушка.

– Алло! – Пробурмотіла трохи хрипким спросоння голосом.

– Алло! – Почулося звідтам.

– Я слухаю! – Почувши незнайомий жіночий голос у слухавці, Олеся умить змінилася: її голос враз набрав твердості і навіть певної суворості.

– А мені… е-е… потрібен… Славко… – Долинуло зі слухавки.

– Він зараз спить. Що йому передати?

– Передати? А ви хто?

– Хто я? Дружина Славка. А ви хто?

– Дружина? – Голос співрозмовниці враз здригнувся, реагуючи на неочікувану новину.

– Так. – Підтвердила Олеся.

– А він казав, що неодружений.

– Він усім шльондрам таке каже, коли я у відпустку від’їжджаю.

– У відпустку?

– Так.

– Але ж у Славка вдома немає жіночих речей! Я сама бачила. – Цієї миті голос у слухавці враз прибадьорився, ніби його власниця піймала мою гостю на брехні.

– Місяць тому я від нього до мами втекла. – Суворо, проте дещо примирливо мовила Комарницька. – І усі свої шмотки забрала. Бо обридли його амурні походеньки. Що не день – то нова пасія у мого чоловіка! А потім подумала-подумала, і вчора повернулася. З усим майном. Я свого Славка нікому не віддам! Очі видряпаю за нього будь-кому! То що Славі переказати, як прокинеться? Бо він втомлений – ніч майже не спав. Скучив за мною.



Володимир Сіверський

Відредаговано: 15.09.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись