9

У понеділок вранці я відчувала себе спокійно. Вчорашній незрозумілий стан покинув мене. Все наче прийшло у норму.

Я пила каву. За вікном світило яскраве сонце. Це говорило лише про одне - сьогодні буде спекотно.

Ральф збирався на роботу. На щастя, мене це не стосувалося, адже я одразу сказала Лауді, коли ми прилетіли в Україну, що не маю особливого бажання працювати, але якщо треба, то завжди на зв'язку та приїду на допомогу. Він погодився, і тепер я фактично цілими днями займалася своїми справами. Спочатку це було чудово, але згодом мені стало реально скучно, тому час від часу я навідувалася в офіс, де допомагала чоловіку.

- Сьогодні після обіду ти мені потрібна, - сказав Ральф, зайшовши на кухню.

- Гаразд, - погодилася. - У ролі кого я маю бути?

- Перекладача, - сказав він.

- Добре, - махнула головою та зробила ще один ковток із чашки.

- Ти як почуваєшся? - запитав чоловік. У його блакитних очах пробіглася тривога.

- Добре, - промовила я. - Гадаю нема чому переживати.

- Так, - поцілував він мене в лоба та пішов. Двері за ним зачинилися, і мій настрій з невідомих причин швидко згас. Він тільки мені нагадав про мої вчорашні переживання, а це зі свого боку було тільки тимчасовим хвилюванням. За тиждень я забуду про все та буду жити собі далі.

Біля одинадцятої ноги винесли мене з квартири та несли в сторону автомобіля. Температура повітря на дворі говорила, що треба одягатися доволі легко, бо пекло не на жарт. Коли я дійшла до своєї білої автівки, то засмутилася. Хтось розбив фару.

Наступні десять хвилин у голові лунали тільки погані слова. Я написала про це Ральфу. Він порадив заїхати на СТО та швидко відремонтувати все та дарма не злитися. Звісно його ідея була чудовою, але я не могла не випромінювати з себе емоції, бо я жінка, а всі особини жіночої статі таке роблять.

Сівши в авто, я стала шукати найближче СТО. Інтернет видав два варіанти. Вони знаходилися на однаковій відстані від мене, але в різних напрямках. Вибір на щастя був простим, я обрала той, який мені по дорозі до офісу, адже робити зайве коло по місту, яке постійно сковують затори, не мала бажання. Тому завела мотор та через десять хвилин приїхала на місце призначення.

На СТО пощастило. Чоловік у синій робі сказав, що вони зроблять все за годину. Така інформація задовільнила мене, тому я подякувала за таку оперативність та пішла на вулицю, аби там змарнувати час. Звісно перед цим оплатила ремонт, аби потім не панькатися та швидко поїхати у справах.

Коли моє тіло виперлося з приміщення, то я якось розгубилася, бо не знала куди йти. Була ідея піти взяти каву, але мені її не дуже хотілося, також сидів варіант зайти у кафе та замовити щось пожувати, але в мені досі перетравлювався доволі ситний сніданок. Але думки, що зараз були в мені не мали сенсу, бо те, що далі сталося все звело нанівець.

- Невже місто таке тісне? - сказав до мене голос Євгенія Маланюка. Він стояв на відстані витягнутої руки.

Я обернула голову до нього. Це стояв він. Моє обличчя скривилося, адже другої халепи я не чекала, а вона взяла прийшла до мене та ще говорить.

- Що ти хочеш? - запитала я.

- Побалакати, якщо вже зустрів тебе. Ти без чоловіка надіюся?

- Ральф на роботі, - сухо сказала я.

- Це добре, - відповів Євгеній, не таким напруженим голосом. - Тоді ти не проти пройтися?

- Не бачу сенсу, - закотила свої блакитні очі.

- А я думаю, що він є, - дивилися на мене його сірі граніти, перед якими я чомусь не могла встояти.

- Гаразд, - погодилася я. - Але в тебе п'ять хвилин.

- Дякую, - сказав Маланюк та поправив своє русяве волосся. Він від того часу не змінив зачіску та обирав костюми того самого крою… Це все викликало у моїй голові спогади. Вони були одночасно щасливими та сумними. Тоді за той місяць у моєму житті багато чого змінилося...