Брехня з присмаком правди. Книга друга

10

Ми зайшли у парк, що знаходився неподалік. Відстань між нами становила один метр. Я відчувала зараз тривогу та занепокоєння, а також не розуміла, що дасть цей діалог? Уже все давно зрозуміло...

Наші кроки глушив вітер, який також дарував прохолоду. Останньої дуже не вистачало у цей спекотний день.

- Слухаю тебе, - почала я розмову, бо не горіла охотою довго ходити з ним.

- Ти досі тримаєш на мене зло? - запитав Маланюк.

- Ні, але не маю ніякого бажання тебе бачити, а тим паче розмовляти.

- Значить ще зла, - сказав він. - Може присядемо?

- Гаразд, - погодилася я, бо відчувала, як туфель на лівій нозі почав натирати. Здавалося, що ще трошки й там буде рана.

Ми обрали пусту лавку, де сиділи по різних кутках. Голова Маланюка була розвернута в мою сторону, а я зі свого боку дивилася прямо. Боковим зором я помічала погляд його гранітів. Вони виражали незрозумілі для мене почуття.

- Чому ти втекла два роки тому? - лунали його слова.

- Бо так хотілося мені, - відповіли мої вуста. - Я була дуже ображена...

- Ти навіть не дала мені шанс, - не змінював він погляд.

- А навіщо? - криво усміхнулася я та прикувала свої очі до дерева напроти. Я розглядала його кору, що частково була покрита мохом.

- Ти мене любила, а я - тебе. Хочу сказати, що досі відчуваю до тебе ці почуття.

Мені хотілося сміятися. Маланюк мене кохає?! То дурня! Я нізащо йому більше в житті не повірю!

- І з ким ти цього разу посперечався? - запитала я. Мій голос тремтів. Якось боляче було згадувати то все.

- Я тобі кажу правду, - твердо лунав його голос.

- Чому я тобі не вірю? - повернула до нього голову та ледве стримувала сльози.

- Не знаю, але...

- Але це вже не має ніякого сенсу, - продовжила я. - Я маю чоловіка та в мене все добре!

- Та невже? - підняв він брови. - Ти його кохаєш?

- Так, - різко випалила я.

- Я тобі чомусь не вірю, - говорив Євгеній. Його вираз обличчя був нейтральним.

- Це твої проблеми. Я люблю Ральфа, а твоя думка мене не хвилює.

Маланюк тихо засміявся. Мені не подобалася його реакція. Здавалося, що він щось собі задумав.

- І навіть не думай руйнувати мені життя, - дивилася я на нього. - Якщо ти щось скажеш йому про минуле, то я...

- Якби я хотів щось розповісти, то зробив би це ще у суботу, - склав він руки на грудях. - Але я удав, що тебе не знаю.

- І буду тобі вдячна, якщо будеш так робити до кінця життя, - встала я на ноги та продовжила. - Я більше не маю бажання з тобою говорити.

- Ліно, я тебе люблю, і мені дуже прикро за те, що колись сталося, - дивився він на мене та досі сидів.

- Я тобі не вірю, - розвернулася я та пішла.

- Ліно, будь ласка, - кинувся він за мною та схопив за руку.

Його пальці пропалили мене. Вони були настільки гарячими, що не передати. Я не могла приховувати всередині у собі, що сумувала за його дотиками, але зараз все не так. Наші долі розійшлися.

- Знайди собі іншу дівчину та не чіпай мене, - ледве сказала я. - Прощавай.

- Мені потрібна лише ти, - стояв мій колишній шеф на своєму.

Я не відповіла. Швидко подалася геть з того парку, а потім забігла на СТО, де мене чекало відремонтоване авто, що через годину доставило моє тіло до офісу Ральфа. По дорозі я плакала. Моя душа відчувала біль.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше