15

Коли я відкрила очі, то була дуже сильно здивована. Моє тіло лежало на дивані, а мозок бачив білу стелю. В цей момент нічого не розуміла, бо останнє, що  пам'ятала це парк, дерев'яну лавку та дерева.

Я хотіла піднятися, але це зробити було неймовірно важко. У голову наче свинець залили, який клонив назад до подушки.

Наступні десять хвилин я збирала усі сили в одну точку, аби згадати, що вчора зі мною сталося після того, як таблетки потрапили до мого рота. Однак і це було до біса складно. Спогади вислизали з голови та зникали. Чим сильніше я хотіла, щось згадати, тим гірше мені це вдавалося.

Годину я лежала. Місцями дрімала. Мені було цікаво, де знаходжуся, бо на мою квартиру це не схоже, а на будинок батьків також. Можливо я в Діани, бо від приїзду не була в неї вдома, тому не знаю інтер'єр її квартири, але він був мені знайомим.

Навіть дуже сильно. Було відчуття, що десь я бачила цю кімнату, стіни, диван, але не знала де. Сіра речовина в мозку зовсім не варила. Невідомий хімікат досі робив свої порядки у голові.

Однак невдовзі я дізналася, де я. Це мене шокувало. Навіть повірити не могла, адже до кімнати зайшов Маланюк.

Я зиркала на нього блакитними очима, а він на мене своїми сірими. Як я тут опинилася? Невже під дією наркотиків Ліна Лауда потягнулася до людини, яку ненавидить? Чорт! Це дивно. Я не вірила, що таке зробила!

- Як ти? - став він біля вікна, склавши руки на грудях.

- Голова тріщить, - сказала я, відчуваючи дику незручність.

- Більше нічого не болить?

Я задумалася та стала прислухатися до свого тіла. У мене злегка нила ліва рука. Навіть підняла її та жахнулася. На ній сидів синець. Він був аж фіолетовий, що означало тільки одне - я десь сильно впала.

- Дати знеболювальне? - запитав Євгеній.

- Ні, - махнула я головою та намагалася встати на ноги.

- Ти вчора була наче сама не своя, - говорив Маланюк. - Я навіть злякався.

- Що я робила? - запитала я з острахом у голосі.

- Прийшла до мене додому у незрозумілому стані, стала вибивати двері, а внизу ледь не побила консьєржку, а потім стала на мене кричати...

- І що я кричала?

- Багато різних речей, - сухо сказав він. - Але у більшості слів наголошувала, що я тварина.
Стало незручно. Я дійсно відчувала до Маланюка ненависть, але з його сторони дуже благородно не випхати мене з порогу та не зачинити перед моїм носом двері.

- Вибач, - сказала я.

- Ти була наче п'яною, - говорив він. - Але алкоголем від тебе не несло? Що ти таке вживала?

Я не відповідала, а Євгеній, мабуть, зрозумів, що то було.

- Значить мої здогадки вірні, - дивився він на мене, наче на безтолкову доньку. - І навіщо, ти пила таку гидоту? Чи так сильно кохаєш свого чоловіка, що вирішила кайфанути?

- Це тебе не стосується, - сказала я, бо зараз мені не хотілося підіймати цю тему.

- Добре, - відійшов він від вікна та подався в сторону дверей. - Я їду на роботу, будеш йти, то двері просто захлопнеш.

- Гаразд, - знову впала я на подушку. Мені треба було багато про що подумати...