Брехня з присмаком правди. Книга друга

32

Коли я вийшла від лікаря, то відчувала певне полегшення. Від нашої розмови, що тягнулася годину, був результат. Тепер було зрозуміло, що Маланюк просто для мене наразі об'єкт симпатії, до якого я відчуваю сексуальний потяг.

Це виходить два роки тому в мене було аналогічне почуття? Чи ні! Чорт! Тепер мене буде мучити ця думка, однак, що було в минулому, хай там і залишається. Мені головне побороти залежність, яка зараз сидить у моїй душі. Я говорю наче якась наркоманка, але фактично це так і є. Я думаю про Маланюка, але розумію, що це погано, але попри все отримую від цього задоволення.

Однак у цій історії є крапля позитиву - я  знаю свою проблему та хочу її вирішити, бо мені важко жити з такими думками, які зараз сидять у моїй голові.
По дорозі додому у мене з'явилася ідея приготувати смачну вечерю, тому довелося потягнути свою п'яту точку до супермаркету, де я взяла найбільший кошик та стала затарюватися продуктами. Половина з купленого мені була не потрібна, але взяла, бо на них висіла акція. Я розуміла, що це психологічна пастка, але зайва пачка рису чи макаронів ніколи не буває зайвою.

Коли я стояла на касі, то помирала від черги. Мені вже кортіло швидше сісти у своє авто, але доводилося терпіти. Треба буде якось запитати у свого психотерапевта, як не сходити з розуму в такому довгому очікуванні.

Через десять хвилин літня продавчиня пропікала мої товари, за які я швидко розплатилася. В результаті мої руки несли два величезні важкі пакети. Вони змушували мене горбитися, але я попри все тримала спину рівно та відчувала, як шпильки на моїх туфлях хитаються. Вони не очікували, що на них стане тиснути така сильна вага. Буду надіятися, що їм вистачить міцності, аби я без конфузів дійшла до авто.

Так і сталося. Я стояла біля свого залізного коня та складала у багажник пакети, як перед очима стала миготіти знайома руда голова. А коли я пильніше придивилася до її власниці, то була здивована. Біля мене припаркувала свій транспортний засіб Ірина. Моя колишня подруга, яка спала з моїм нареченим. Я скривилася та втупила очі додолу. Хотіла удати, що не бачу її, але вона, пропри мою волю, сама пішла на контакт. Це було дійсно дивно.

- Я тебе впізнала, Ліно, - говорила вона. За ці роки Ірина майже не змінилася.

- Ти хочеш, щоб я тебе за це похвалила? - запитала я.

- Ні, але гадаю за стільки часу ти б мала мені пробачити мою дурницю.

- Я на тебе не злюся, а навпаки хочу сказати - дякую.

- Звучить саркастично, - лупала вона на мене своїми очима.

- Я не жартую, бо тільки завдяки тобі, зрозуміла, який Толік ідіот.

- Але на чужому нещасті свого не збудуєш.

Я криво усміхнулася, а потім приховала цю емоцію, бо згадала, що довелося їй зробити.

- Толік буде завжди лопухом, якщо кожної секунди стане слухати свою матір, - сказала я, дивлячись на Ірину, що вже витирала сльози.

- Його матір жахлива людина, - говорила моя подруга.

- Я знаю, мені казали, що вона змусила тебе зробити...

Зненацька руда почала ридати. Мені стало її шкода. Мабуть, ще рік тому я б відчувала до неї відразу та огиду, але все, що стається до кращого. Якби не зрада Толіка, я б ніколи не знайшла Ральфа.

- Вона підливала мені у чай якість невідомі речовини, що викликали мутацію у дитині - довелося робити аборт, - сказала вона, витираючи сльози на очах.

Я не могла знайти слів. Невже Антоніна Вікторівна пішла на таке? Це жах. Я знала, що ця жінка хвора, але щоб таке зробити...

- Спочатку вона просто просила піти на аборт, а коли я відмовилася, то стала робити  це...

- Толік знав?

- Так, а найгірше, що він також брав у цьому участь.

Тут у мене взагалі відвалилася щелепа. Як він таке міг зробити!? Це ж його дитина...
Мені стало шкода Ірину. У тій історії, що заварилася два роки тому, жертвою стала не тільки я, а і моя подруга. Все через якогось козла.

- Якщо чесно, то це жах. Я не очікувала такого від Толіка...

- Я також... Так, ти не точно не тримаєш на мене зла?

- Ірино, все добре, - усміхнулася я. - Минуле не змінити.

- Твоя правда, - погодилася вона та зиркнула на мою руку. Очі рудої помітили каблучку.

- Я бачу ти знайшла своє щастя? - далі питала Ірина.

- Так, - дивилася я на неї. - А ти?

- Ну як бачиш, - показала вона мені руку на якій нічого не було.

- Ну значить все попереду.

- Мабуть...

На цьому наша розмова завершилася. Кожна з нас сіла у своє авто та поїхала у своїх справах. Не знаю, як себе почувала зараз Ірина, але я відчувала шок. Невже людина з якою я колись хотіла пов'язати своє майбутнє справжня тварина? Це велике щастя, що доля повернула моє життя зовсім в іншу сторону.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше