48

Він після цих слів кинув трубку. І що мені робити? Йти? Чи почекати поки його особа забереться? Маланюк точно не буде стовбичити до понеділка, коли приїде Ральф, проте я забуваю, що Євгеній дуже наполегливий та може цілий тиждень чатувати на мене.

Тоді виходить, що мені варто підняти свою п'яту точку та піти до нього? А якщо він бреше мені? Зараз він сидить собі вдома та... Ні! Він такого не стане говорити.
Перед виходом я випила склянку води та подалася на двір. Поки спускався ліфт, то я тричі хотіла повернутися додому, але я вже виходила з під'їзду.

Одразу в очі мені кинулася автівка мого колишнього шефа. Він сидів у ній та пильно спостерігав за мною. Його граніти бурили мене.

Я встала навпроти його іномарки. Спостерігала, що Маланюк робитиме далі. Спочатку він ніяк не діяв, а потім вийшов з авто та сказав:

- Пропоную сісти та спокійно поговорити, бо в ногах правди нема.

- Ага, щоб ти мене кудись завіз? - пирхнула я.

- Нікуди я тебе вести не маю наміру. Нам треба тільки поговорити.

Я посміхнулася. Щось мені це все не подобалося. Євгеній хоче просто поговорити.

- Попередній діалог нічим добрим не закінчився, - промовила я.

- Знаю, і це погано, але гірше, що ти п'яна сіла за кермо.

- Але я попри це доїхала додому без пригод.

- Це добре, однак не сильно мене тішить.

- Чого тобі від мене треба? - запитала я, бо набридло стояти та товкти воду в ступі.

- Я тобі вже казав...

Я не витримала та сіла в авто. Тут стояв запах його парфумів. На мить спогади мене віднесли у ті часи, коли ми кохалися на цих сидіннях. Однак треба відганяти ті картинки перед очима!

- Слухаю, - промовили мої вуста до нього.

- Я бачу ти вже майже твереза, - говорив він очевидні речі.

- Досить мені замилювати очі! Виливай, що тобі треба! - зиркнула я на нього лихим поглядом.

- Я тебе люблю, - сказав Маланюк.

Звісно це була маніпуляція. Проте, що він хоче нею досягти? Переспати зі мною? Що? Я не маю для нього ніякої цінності…

- Також я напевно знаю, що подібні відчуття ти маєш до мене,- говорив він. - Хоча не розумію, навіщо ти їх приховуєш, бо це неймовірно важко. Як ти живеш з Ральфом? Тобі подобається з ним спати та цілуватися?

- Яке тобі діло до мене, - намагалася я не слухати його.

-  Велике, бо ти мені дуже дорога. Я хочу зробити тебе щасливою, - дивився Маланюк на мене.

- Не сміши, - пирхнула я, відчуваючи, як все моє тіло перетворилося в холодець. Воно тряслося. Все всередині переверталося та дуже сильно стискалося. Я всім серцем вірила Євгенію, але мозок переконував мене у протилежному

- Ліно, чому ти опираєшся почуттям?

- Бо так треба, - вирвалося проти моєї волі. - Я тобі не потрібна...

Євгеній засміявся та схопився руками за руль, який дуже сильно стиснув. З боку це виглядало доволі лячно. Мені від цього стало ніяково...

- Ти мені потрібна, і два роки тому була необхідна, але ти ніколи мене не слухаєш, бо придумала свою правду та свято віриш у неї. Якщо ти зараз заперечиш, що мене не кохаєш, то я піду та стрибну з моста в річку.

Від його слів мені стало лячно. Мене кинуло в сльози.

- І чого ти плачеш? - запитав Євгеній.

- Ти заганяєш мене в глухий кут, - пояснила я.

- Чим?

- Я не маю права тебе…

- Значить ти мене кохаєш? - повернув він до мене голову.

Він зрозумів мій погляд. Так, попри слова Аліни, я кохаю Маланюка. Чорт! Я дійсно його люблю...

- Ліно, чому з тобою все завжди так складно?

- Не знаю, - прошепотіла я, розуміючи наскільки зараз склалась дурна ситуація.

- Щоб вибити з тебе признання в коханні, мені довелося за тобою ходити та витягувати його...

- Але ми не можемо бути разом, - одразу сказала я. - У мене є чоловік.

- Йому не обов'язково знати про нас, - сказав Євгеній.

- Що? - зиркнули мої очі на нього. - Що ти маєш на увазі?

- А ти ніби не зрозуміла...