Брехня з присмаком правди. Книга друга

51

У руках я тримала чашку, в якій парувала гаряча та ароматна кава з молоком. Мої очі дивилися на краєвид, що відкривався з вікна. Місто було гарним, але сьогодні воно мало похмурі нотки. Останні проникали у моє тіло та створювали в мені острів із похмурим настроєм. На ньому панували всі лихі думки, а також бажання кудись зникнути.

Євгеній тим часом зайняв ванну. Ще якихось двадцять хвилин тому ми лежали в м'якому ліжку, як зателефонувала його секретарка та нагадала, що в нього запланована зустріч на третю годину дня.

- Чорт, я зовсім забувся про ту зустріч,- в черговий раз сказав Маланюк, коли вийшов із ванної кімнати

- У тебе завжди була погана пам'ять, тому я навіть не здивована, - проказала я, зробивши останній ковток кави.

- З такою гарною жінкою можна забутися про все на світі, - обійняв він мене за плечі та почав цілувати в шию. Це було неймовірно приємно. Хотілося відчувати таке постійно...

- Та невже? - запитала я.

- Так...

- Хоч не забудь своє ім'я, а то буде халепа.

- Не переймася за це. Якщо навіть таке вилетить з моєї голови, то я знаю до кого варто звертатися, щоб повернутися собі спогади...

- Головне озивайся тоді, коли поряд не буде Ральфа.

- Знову ти говориш про того громилу, - перестав він торкатися своїми ніжними вустами моєї шиї. - Такий момент зіпсувала...

- Вибач, - обернулася я до нього. - Просто мені треба зараз побути на одинці та розібратися зі своїми думками.

- Так, - погодився він. - Видно, що тобі це необхідно. Надіюся, що ... Ліно, головне не придумуй собі лихого та дурного. А якщо таке навіть почне лізти в голову, то пиши мені, бо я знаю, що ти такого можеш собі нафантазувати, що жах.

Євгеній був правий. Я мала таку рису - думати лише про погане та лихе. Не було такого дня, коли в мене у голові не проносилися б недобрі думки чи страх перед невідомо чим. Інколи вигадую таку дурню, що аж стає соромно від такого. Однак це частина мене. Звісно таке часто заважає спокійно жити, проте це вже мої халепи.

- Ліно, ти мене чуєш? - лунав голос Маланюка.

- Так, - повернулася я зі своїх думок до реальності.

- Що я тобі сказав?

- Не думати дурного.

- Молодець, - поцілував він мене у лоба.

Я усміхнулася, але попри цю емоцію, у голові вже роїлося погане, а коли двері за Євгенієм зачинилися, то мені взагалі стало недобре.

Було соромно. Я кожної секунди думала про Ральфа, котрого так зараз підло обманюю. Як мені дивитися йому в очі, коли він приїде? Не знаю... Мабуть, від сорому я провалюся скрізь землю, звідки ніколи не вилізу. Маю велику надію, що я переживу цей стан. Треба тільки зачекати...




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше