68

Ранок почався з того, що нам із Ральфом треба було збиратися до моїх батьків. Сьогодні за вікном знову панувала хмарна погода, яка щебільше мене заганяла в легку депресію.

Я абсолютно нічого не хотіла, проте удавала, що все добре. Пів ночі мій мозок думав про цю всю ситуацію, що склалася, але до нічого путнього не дійшла.

Звісно декілька раз я брала до рук телефон та хотіла написати Євгенію, що про нього думаю, але одразу відкладала, бо це нічого не дасть. Він знову мене обманув.

Проте зараз у мене більші проблеми - дитина. Я не хочу її залишати, але Ральф вирішив із матір'ю по іншому. А якщо йому розповісти? Ні... Так не пройде. Звісно є варіант сказати, що у плода якісь генетичні проблеми, але не факт, однак...

- Ліно, ти там заснула? запитав мене Ральф, обіймаючи за талію взаді.

- Та щось задумалася, - сказала я. - Якось не виспалася.

- Тоді в авто трішки подрімаєш.

- Так, але краще не буду, бо матиму вигляд пом'ятого помідора.

- Ну як хочеш.

- Угу...

- Тебе щось турбує?

- Ні.

- А якщо чесно?

- Ти знаєш.

- Ліно, все буде добре. Тобі не треба думати про лихе, бо це погано показуватиметься на дитині. А хіба воно потрібно нам? Звісно, що ні...

- Ти маєш рацію, - сказала я.

На цьому моменті наш діалог закінчився. Нам треба було вже їхати до батьків, які чекали нас. Всю дорогу я мовчала та дивилася у вікно. Перед очима миготіли літні пейзажі, що наповнювали мене зеленим світлом.

Я намагалася себе заспокоїти, але нічого не виходило. Область в районі серця боліла та нила. Мене охопила журба. Вона сильно вчепилася в моє тіло та немов витягувала з мого тіла всі життєві соки. Було дуже важко.

Невдовзі колеса автомобіля заїхали на подвір'я, де нас чекали батьки. Вони були щасливі. На їхніх обличчях стояли усмішки.

Далі день проходив доволі спокійно. Батько розпалив мангал, а мама намагалася розмовляти з Ральфом. Вона почала вчити нещодавно німецьку мову, і в них виходив доволі простий, але змістовний діалог. Щоб їм не заважати я пішла до саду. Там стояла гойдалка, на котру я сіла та почала майоріти.

Вітерець огортав мене прохолодою поки не задзвонив телефон. Це був Євгеній.
Я засміялася. Дивилася на розбитий екран телефону та хотіла кинути його в кущі, але на останній секунді підняла трубку.

- Чого тобі? - запитали мої вуста?

- Ліно, що з тобою?

- А ти ніби не знаєш! Яка ж ти скотина!

- Ліно, чекай, що сталося?

- Сталося те, що ти повний козел!

- Що! Поясни!

- Я нічого не хочу тобі висвітлювати!

- Ліно!

- Хай тобі пояснить твоя Аліна! Вона твоя наречена!

- А.... Я тебе зрозумів. Ліно, це непорозуміння. У нас з нею колись було декілька разів і все... Вона мені не наречена!

- Я тобі не вірю!- скинула я та кинула трубку.

Мене охопила істерика. Сльози лилися з моїх очей, поки я не почула, що хтось стоїть поряд. Це був Ральф. Він сумно глянув на мене, а потім обійняв