Глава 1

— Привіт як справи? — питаю у чоловіка навпроти, поки сідаю за стіл і дістаю свій блокнот.

Поміж іншим, користуюся нагодою вкотре розгледіти його. З вольового підборіддя мій погляд ковзає до міцно стиснутих губ, які іноді витягуються у широку усмішку, але переважно у саркастичну посмішку. Прямий ніс із претензією на аристократичність контрастує з поглядом зеленоокого звіра. Хижий прищур і трохи зведені густі брови повертають мій погляд знову до очей.

Він хмикає у відповідь на моє запитання. Мій погляд прикипає до його губ, які зігнулися в кривій посмішці.

Є щось тваринне в цьому чоловіку, щось дике, хиже. Те, що приваблює на рівні інстинктів і водночас відштовхує та змушує бути насторожі. Але знову ж таки, повертаючись до його очей і розчиняючись у блиску чорних зіниць, я розумію, що для звичайного хижака він надто розумний. Це людина, яка прораховує свої дії на десять кроків наперед, тому для мене справжня загадка, як він міг тут опинитися, як дозволив себе зловити?

— Мої справи так само, як і попередні сто п’ятдесят сім днів. І так само, як будуть всі наступні дні, — холодно цідить він.

В цю мить я вже сиджу за великим столом навпроти нього. Чоловік піднімає руки та кладе долоні на стіл. Брязкіт привертає увагу, і я упираюся поглядом у кайдани, розмірковуючи, чи достатньо надійно вони закріплені.

Ні, я не боюсь його. Не знаю чому, адже варто б було. Всіх інших боюся, а його — ні. І річ не лише в тому, що я була знайома з ним раніше, хоч він цього й не пам’ятає, вочевидь. Якесь внутрішнє чуття підказує, що навіть якби з нього зняли кайдани й замкнули нас удвох, він не зробив би мені нічого поганого.

Наївна, так.

— Тимуре, звідки такий песимізм? — за згадки свого імені чоловік невдоволено кривиться, наче проковтнув шматочок лимона замість цукру.

— Пташко, ти ж знаєш, що я цього не люблю. Я — Біс, — м’яко, але наполегливо каже він.

— А я не люблю, коли ти мене звеш пташкою, — кидаю у відповідь.

— Але ж ти перша почала, — усміхається. В очах спалахують вогники — спокусливі, чарівні, як червоний захід сонця.

— Гаразд. Бісе, — неохоче звертаюся до нього на прізвисько, — але ти ухиляєшся від відповіді. Звідки песимізм? Чому б не думати про хороше, не планувати майбутнє, не мріяти про…

Його очі, наливаючись холодною сталлю, змушують мене замовкнути на півслові.

— Маленька, які, до біса, мрії, якщо я тут до кінця своїх днів? — цідить роздратовано.

Плечі чоловіка напружені. Пальці сплітаються у замок. Погляд звіра, який розуміє, що він у клітці, але однаково залишається гордим та незламним.

— Мріяти треба завжди. Знаєш, думки — вони матеріальні, — вимовляю тихо. Опускаю погляд на його міцно стиснуті пальці. Не можу дивитися в очі, бо сама розумію, що я кажу нісенітницю. Принаймні, для нього — це нісенітниця.

Він не вийде звідси. Тимур Бісов, він же Біс, довічно ув’язнений за серію гучних вбивств, скоєних ним та його бандитським угрупованням. Якщо більшість із них отримали від п’ятнадцяти до двадцяти років — залежно від тяжкості скоєних злочинів, то Тимур, як ватажок, та його найближчі спільники сидітимуть довічно.

— Ти така наївна, — каже з кривою посмішкою.

Брязкіт привертає увагу. Як зачарована дивлюся, як він у неконтрольованому, незрозумілому мені пориві намагається дотягнутися до моїх долонь, які в цю мить перебувають на столі. Але довжина ланцюга не дозволяє йому це зробити. Все тут сконструйовано так, щоб я була в повній безпеці віч-на-віч з небезпечним злочинцем.

Але річ у тім, що мені й самій захотілося дотягнутися до нього, податись назустріч і вкласти свої руки у його. Ось тільки це буде найбільшою дурістю, яку я можу тільки утнути. І останнє, що я зроблю у межах цієї виправної установи, тому що за нами спостерігають. Якщо я таке утну, мене більше ніколи не пустять до нього, якщо я проявлю емоції, покажу слабкість.

А я цього не хочу.

Тому, затамувавши подих, я, навпаки, відкидаюся на спинку стільця та ​​забираю руки зі столу. Дивлюся на чоловіка байдужим поглядом. Він нервово посміхається і теж прибирає руки, наскільки дозволяють ланцюги.

— Нумо просто поговоримо про щось приємне для тебе, — пропоную, щоб згладити незручну ситуацію.

Тимур реагує на мої слова усмішкою, від якої хочеться сховатись. Наче він замислив щось таке, що мені не сподобається, але принесе задоволення йому. А може, й навпаки. Розглядаю його коротко стрижене волосся, уявляючи, яке воно на дотик. М’яке? Жорстке? Колюче? Знову подумки тішуся, що можу безсоромно його розглядати, поки ми спілкуємося. Будить в мені цей чоловік щось дивне, незвідане, первородне. І намагаючись зрозуміти це відчуття, я продовжую постійно себе катувати та приходити до нього день у день. Та ще й інших терпіти, щоб не привертати зайвої уваги.

— Нумо поговоримо про тебе, — шкіриться Тимур, спостерігаючи за моєю реакцією.

Я відразу спалахую, червонію. З якого дива він вирішив поговорити про мене?

— І це те, про що тобі буде приємно поспілкуватися? — здіймаю одну брову, трохи дивуючись, але зусиллям волі зберігаючи необхідну холоднокровність.

— Так, — впевнено відповідає, продовжуючи шкіритися. — Розкажи, у тебе є хтось? Ти заміжня? — нахиляється до мене ближче. Намагається покласти лікті на стіл, але кайдани заважають. Він опускає руки вниз і все ж таки подається вперед, наскільки це можливо.

Тимур вдивляється в мої очі з неприхованою цікавістю, з бісівськими вогниками в очах, від яких внизу живота солодко тягне.

— Я незаміжня. Але навіщо тобі це?

— Цікаво, — знизує одним плечем, зображуючи буденний інтерес. — У мене тут нічого цікавого не відбувається. Від зовнішнього світу я ізольований. Хоча б про твоє життя послухаю.

Начебто і нормальне пояснення, ось тільки дивлячись у його очі — я не вірю.

— Ти не відповіла на перше запитання, — каже, а я не розумію. — У тебе хтось є? — Уточнює, читаючи мою розгубленість.