Глава 2

Перше, що я роблю, повертаючись додому після таких зустрічей, йду у ванну та фантазую. Торкаючись свого тіла, уявляю, що це міг би бути ВІН. Щоразу після зустрічі з Тимуром… я не можу стриматись. Мені треба вивільнити цю напругу, хоч якось вгамувати цю хіть, щоб при наступній зустрічі не зірватися і не накинутися на нього.

Так, він має рацію, з мене нікудишній психолог. Тому що я давно дозволила собі перейти на особисте. Мало того, йдучи туди, пропонуючи свою кандидатуру в якості психолога, соціального працівника, я переслідувала одну мету — хотіла побачити його. Хотіла зрозуміти. А оскільки в те пекло жодна адекватна людина добровільно не піде, мою кандидатуру відразу схвалили, поки я не передумала. А мій послужний список та освіту (незакінчену) і перевіряти не стали.

Щоразу повертаючись із зустрічі з Тимуром, я заплющую очі й бачу його обличчя, його м’язисте тіло, уявляю його, як він мене… Можливо, я ненормальна, але я чітко усвідомлюю, що одержима якимось нездоровим інтересом до нього, тяжінням, яке сильніше за мене і не піддається ані здоровій логіці, ані контролю.

І цей інтерес потрібно вгамувати.

Я все сподіваюся, що, побачивши його нутро, розкусивши його, зазирнувши вглиб та скинувши несвідомо намальовану мною картинку, я розчаруюся й інтерес охолоне. Але цього не відбувається. Моє тяжіння до нього тільки зростає з кожною новою зустріччю.

Це непрофесійно, це неправильно. Зрештою, це безглуздо! Він — вбивця, і я не маю малювати його у своїй уяві як чоловіка, з яким хотілося б закрутити роман. Тут романтика недоречна. Тюремна, чорт забирай, романтика.

Мені двадцять три роки, я не дурненька дівчинка, яка не розуміє, що добре, а що погано. Хоч на психолога я і не довчилася, вирішивши тоді, що хочу здобути іншу спеціальність, але за чотири неповні роки навчання знань мені дали достатньо, щоб зрозуміти, що такі, як Тім — небезпечні люди з психологічними відхиленнями.

Мабуть, у мене теж відхилення і мені саме час звернутися за допомогою.

Тому що я чекаю на кожну зустріч. Хочу пізнати цю загадку на прізвисько Біс. Пізнати у всіх сенсах. Стан дивного тяжіння, стан залежності, стан, у якому…

… Я зовсім скоро можу випадково перетнути межу та перетворитися на божевільну Харлі Квінн. Можу перетворитися на жертву, яка добровільно йде до пащі хижака з дурною усмішкою на обличчі. Я боюся, що ще трохи, і просто бачити його мені буде замало.

І що тоді? Спробую влаштувати йому втечу? Стрибну в пекельну прірву з радісним вереском? Продам душу дияволу заради того, щоб стати іграшкою Біса?

Ні, я цього не зроблю. Ось саме в такі моменти, коли вгамована хіть відступає, мені вдається тверезо мислити та вмикати холодний розрахунок.

Так, Тимур викликає в мене цікавість, але ця цікавість має бути виключно професійною. Можливо, завдяки йому та роботі у в’язниці я зможу закінчити навчання. Зрештою, подумавши, я вирішила, що диплом психолога зайвим не буде і значно розширить мої горизонти. Ну а поки що — практика, відчайдушна та екстремальна. Практика у віддаленій, захованій під землею в’язниці, де сидять найнебезпечніші злочинці.

Втім, кого я обманюю? Варто залишатися чесною хоча б із собою. Наші дивні розмови, зустрічі, в справжній причині яких я не можу розібратися, і не може зрозуміти він. Його погляди та натяки, і моя вдавана байдужість. Все це не заради диплому чи роботи, за яку мені навіть не платять, а тому, що я так хочу.

Заради зустрічей з Тімом я терпіла інших ув’язнених, і більшість із них не поводилися так чемно, як Тимур. Були і погрози, і непристойні пропозиції час від часу, і образи, і приниження. На моє величезне полегшення, мені дозволили обмежити спілкування та поступово відсіяти всіх інших, продовживши працювати тільки з Тимуром.

Керівництво в’язниці з якихось причин теж зацікавлене у моїй так званій терапії саме з Тимуром. Можливо, тому що його вважають найнебезпечнішим серед усіх. А може, вони мають якісь інші приховані причини. Можливо, дозволивши йому єдине можливе у цій в’язниці спілкування, вони сподіваються, що Тимур стане добрішим, спокійнішим, і… І що? Для чого їм це?

Я не знаю, в яких умовах їх там тримають. Тимур про це не каже — заборонено. Всередину потрапити не може ніхто, крім працівників в’язниці. Його, як і інших, просто приводять у кайданках на горішній поверх підземної в’язниці. Приводять у кабінет, який швидше нагадує камеру.

Щоразу, коли з цього кабінету виходить Ваня — ґвалтівник, вбивця і, як я встигла переконатися, юнак із добрячими відхиленнями психіки — я полегшено видихаю. По-перше, мені важко з ним спілкуватися, розуміючи, що я для нього лише черговий об’єкт для ігор. Об’єкт, яким можна оволодіти — і не обов’язково традиційним способом. Можна застосувати підручні засоби, розриваючи тіло жертви. Катувати її, тримаючи на межі. А потім, коли жертва благатиме про смерть, заволодіти її напівживим тілом.

У досьє Івана вказано, що статеві акти відбувалися навіть після смерті жертв, а познайомившись із ним, я зрозуміла, що це чиста правда.

І після цього Тіма вважають найнебезпечнішим тут? Як на мене, це дурість.

Тішить, що другого в списку найнебезпечніших злочинців цієї в’язниці, завтра я побачу востаннє. А зараз на мене знову чекає той, заради кого я зважилася на такий відчайдушний крок: проводити бесіди у в’язниці суворого режиму, щоб допомогти злочинцям виправитися.

Нісенітниці все це, чесно. Такі не змінюються, не виправляються, їм не допомогти. Але суспільство наполегливо намагається вірити у казки, що злочинця можна врятувати та перевиховати. Це як алкоголізм чи наркотична залежність: «колишніх» не буває. А якщо говорити про цю в’язницю, то й поготів. Всі, хто перебуває тут — довічно ув’язнені вкрай небезпечні злочинці.

Заходить він у супроводі чотирьох наглядачів. На ногах кайдани, на руках теж, ще й скріплені між собою, щоб вже напевно не зміг втекти. Уважно розглядаю його, відчуваючи, як серце починає битися в іншому ритмі, особливому, його ритмі. Розглядаю як вперше, і так щоразу.