Глава 4

Сиджу та розглядаю малюнок. Гладжу кінчиками пальців, згадуючи, як його рука торкалася цього паперу, виводила лінії. І таке відчуття, що він ці лінії вирізав лезом на моєму серці.

Що мені з цим робити? Яке рішення прийняти?

Ігор дав мені час подумати до завтра, але його пропозиція надто… спокуслива. І надто неправильна.

Я маю натякнути Тимуру на зустріч, щоб Ігор знайшов щура. А що далі? Мені ж доведеться піти на це… побачення, залишитися з ним віч-на-віч. І тоді я викажу себе з тельбухами. Єдине, що мене стримує — це кайдани на його кінцівках і те, що за нами спостерігають. Якщо не буде цих факторів…

Я знаю про нього те, чого інші не знають. Я знаю, який він насправді, знаю, яким він може бути. Яким він був раніше. Інші бачать перед собою вбивцю, а я бачу… чоловіка. Привабливого, бажаного, але недосяжного. Але якщо ця хитка стіна недосяжності та заборони впаде, я пропаду. Не я себе контролюватиму, а він мене.

А з іншого боку, другого такого шансу може й не бути, тож чи варто його відкидати? Ось тільки обманювати Біса — не найкраща ідея, як і бути для нього приманкою. Це може йому дуже не сподобатися. Він не з тих чоловіків, які пробачають зраду у будь-якому її прояві. Але раптом мені вдасться його попередити?

Ось тільки як?

Ранок не приносить полегшення та ясності думкам. Я так і не можу прийняти рішення і зрозуміти, як краще вчинити. Мені дуже хочеться зустрітися з Тімом віч-на-віч, без усіх цих обмежень і свідків, але ціна занадто висока. Я не хочу влазити у всі ці брудні справи.

Краще нехай все залишиться як є. Так буде безпечніше і для нього, і для мене.

Щоб потрапити до в’язниці, я завжди спочатку дзвоню начальнику охорони, і він відправляє за мною одного зі своїх працівників. Звісно, потрапити на територію можна лише за спеціальною перепусткою, яка видається тільки штату. Мені також таку видали.

Сьогодні слухавку бере інша людина, розумію це за голосом. Дивуюся спочатку, але мало що — можливо, захворіла людина чи пішла у відпустку. За мною приїжджає машина та привозить на територію в’язниці. Блокнот, як завжди, у кишені. На мені строгий костюм: блузка, піджак та вузька спідниця до колін. В міру високі підбори та легке пальто.

Весна набирає обертів. Середина березня, а таке відчуття, що ось-ось можна буде зняти весь зайвий одяг і підставити оголену шкіру лагідному сонцю.

Налаштовуюсь на позитивний лад. Примушую себе змиритися з думкою, що не можна нічого міняти, і я зобов’язана відмовитися від небезпечної пропозиції Ігоря. І я відмовлюся. Не можуть же вони мене змусити?

Коли спускаємося коридорами вниз, дивуюся, що сьогодні тут малолюдно. А коли прошу наглядача провести мене до Ігоря Бориславовича, той повідомляє мені, що його сьогодні немає. Знову дивуюся, але воно й на краще. Я зможу ще раз обміркувати, що і як сказати.

Мене проводять до приміщення, де відбуваються всі мої зустрічі з ув’язненими. Поки що у ньому нікого. Сідаю на свій стілець і чекаю. Спочатку мають привести Ваню. Від самої згадки про нього спина вкривається холодним потом, але я заспокоюю себе тим, що сьогодні моя остання з ним зустріч. Стискаю в руках блокнот, а перед очима постійно виникає малюнок. Усмішка так і проситься на обличчя, але я стримую себе.

Минає час, а я й досі чекаю. Здається, зазвичай це відбувається швидше. Дізнатися, котра година, я не можу, тому що всі мої речі, окрім блокнота та ручки, у мене забирають на вході. Починаю нервово барабанити пальцями по столу. Чому ж вони так довго? Скоріше б почала — швидше б закінчила. І скоріше б побачила Тіма…

З кожною хвилиною тривога стає нав’язливішою. Мені це зовсім не подобається. Точніше, зараз мене це вже починає лякати. Схвильовано смикаюсь на стільці й кидаю розгублені погляди на камери. Варто було б встати, піти та перевірити, у чім річ. Але…

Кінцівки заніміли, і з незрозумілої причини я сиджу статуєю ще кілька хвилин, перш ніж змушую себе підвестися і підійти до виходу. Рука завмирає на дверній ручці. Я чую зовні галас. Занадто багато галасу, якщо його чути навіть тут. Інтуїція підказує мені причаїтися. І я її слухаю. Шкода, що я не можу вимкнути світло, бо вимикається воно зовні. І сховатися нема де, я як на долоні. Варто відчинити двері та…

Звідки така паніка? Можливо, просто привезли когось новенького, і через це гамір? І саме з цієї причини охорона досі не привела Івана, тому що вони просто поки що зайняті? Це найнадійніша в’язниця, і тут безпечно.

Потрібно взяти себе в руки та почекати. А ось виходити не варто. Не знаю, чому, просто відчуваю, що не варто.

Повертаюся до столу і сідаю на стілець. Свердлю поглядом двері в тривожному очікуванні.

Двері відчиняються.

Заходить незнайомий мені чоловік.

В одязі ув’язненого.

А за ним ще один.

Обидва шкіряться, помітивши мене. Обидва міцної статури — і вони без супроводу!

Боже.

— Охорона!.. — хотіла крикнути, а натомість виривається тихий хрип.

— Опа, яка знахідка, — каже один із них.

— Тягни цю сучку вниз, — інший залишається в проході й визирає назовні.

— А може, тут її? Поки суть та справа, будемо першими.

— Ні, — грубо відрізає другий. — Дізнаються, що не поділилися здобиччю, приріжуть і оком не провівши.

— Гаразд, — пирхає зек і йде до мене.

Якого біса тут відбувається???

Очі розплющуються до болю. Я підскакую і забиваюсь у куток. Ось тільки куди мені подітися, якщо один на вході, а інший явно швидший і сильніший за мене?

Поки мозок намагається проаналізувати, що за чортівня тут відбувається, тіло стискається від страху.

— Допоможіть! — вдається пискнути трохи голосніше.

В’язень шкіриться. Озирається на свого «кореша».

— Чуєш, ця дурепа думає, що їй хтось допоможе. Не розуміє, що її звідси винесуть вперед ногами, — повертається до мене обличчям. — Все, що потрапляє сюди у вихідні, повертається назад лише вранці у понеділок. Точніше, те, що залишиться…