Глава 5

Мене тягнуть вниз сходами, так і тримаючи за волосся, щоб менше чинила опір. Всі двері відчинені. Ті, що ведуть на вихід — не помітила, надто була зайнята спробами полегшити біль та переконати чоловіків відпустити мене. Але впевнена, що вихід замкнений надійно, і навіть якби я вирвалася з хватки, втекти все одно не змогла б.

Щойно ми спускаємося вниз, по тілу розходиться жар від страху, і шкіра покривається липким потом. Десятки пар очей встромляються в мене голодними, хижими поглядами. Я не хочу думати, що буде далі. Тому що я чудово розумію, що саме на мене чекає. Вони не чай зі мною розпивати і світські бесіди вести збираються. Вони зґвалтують мене та вб’ють.

Хоча ні. Вбивати не буде потреби. Я здохну раніше.

Свист, регіт та добірна лайка звучать із чоловічих вуст, якщо їх можна назвати чоловіками. Це монстри, тварюки, для яких чуже життя нічого не означає, яким знущання з інших приносить глибоке, болісне задоволення.

Я опиняюся в юрбі мужиків, які грають мною, як футбольним м’ячиком, кидаючи від одного до іншого. Не втрачаючи можливості полапати. Хаотичні дотики викликають огиду. Шок не дозволяє розплакатися, залишаються тільки тремтіння у всьому тілі і панічний страх.

— А на всіх її не вистачить, — бурчить хтось. — Пропоную кинути жереб.

Мене на кілька миттєвостей відпускають, але я все одно оточена ними і не можу спробувати втекти, знайти Біса та попросити про допомогу.

— Я в такому не беру участі, — обертаюся на голос і бачу знайоме обличчя. Цей кілька разів теж до мене приходив спочатку, щоправда, через шок навіть імені його згадати не можу. — І вам не раджу, — додає він за кілька секунд.

— Допоможіть, — шепочу хрипко і дивлюся на цього чоловіка благальним поглядом.

— Її залишили тут, отже, залишили для нас! — стверджує один із тих, що притягнули мене сюди.

— Як хочеш. Але ще раз повторюся, я в цьому не беру участі.

Він йде. І разом із ним добра половина натовпу. Негласний лідер, якого частина зеків поважає та слухає. Але, на жаль, не всі.

Мені потрібен Тім. Він зупинить це божевілля, я в цьому впевнена. Я йому подобаюсь, і навряд чи він дозволить цим тварюкам пустити мене по колу.

— Покличте Біса, благаю! — кричу в спину чоловікам, які йдуть геть.

— Може, справді варто покликати? — каже один із тих, що залишилися. — Ще розізлиться, що нічого йому не сказали. Ця ж психологічка і його типу лікує.

— То йди і поклич. Йому немає ніякого діла до того, що ми тут робимо, — огризається інший.

І все. Розмови закінчились. Вони напрочуд швидко встановлюють черговість, навіть не сваряться, настільки їм кортить. Поки вони розбираються, я зриваюся з місця. Біжу навмання. Тут всюди камери ув’язнених, одна велика зала, в якій вони й зібралися, ще одні сходи. І саме до сходів я й біжу.

Але куди я втечу, якщо тут всюди вони…

Мене перехоплюють на півдорозі. Хапають за талію й тягнуть назад. Кричу і брикаюсь як можу. Кличу Тіма в надії, що він мене почує.

Мене заносять в одну з камер і кидають на ліжко. Мій опір швидко припиняється. Чоловік перехоплює мої ноги і ривком розводить їх у боки. Спідниця від цього руху підскакує вгору і тріщить по швах.

— Не брикайся, суко. Собі ж гірше робиш, — шипить він і одразу перехоплює мої руки.

Розумію, що благати і намагатися вмовити, щоб він не робив цього, не має жодного сенсу. І, можливо, дійсно краще не чинити опір, щоб полегшити біль. Але тіло рефлекторно опирається, не бажаючи здаватися і відтягуючи неминуче.

Кричу, вивертаюсь і намагаюся відштовхнути його ногами, поки він тримає мої руки. Майже виходить, але це злить його ще більше, і чоловік зі звіриним гарчанням знову кидається на мене, намагаючись притиснути до ліжка та отримати бажане.