Глава 6

Відчиняються двері. За нападником не бачу, хто там.

— Злізь з неї, — а ось голос впізнаю, і серце стискається в хиткій надії.

Гвалтівник обертається. Здивовано витріщається на чоловіка на порозі, але мене не поспішає відпускати. Тепер я бачу обличчя Біса у всій красі. Його пронизливий погляд спопеляє чоловіка на мені, обіцяючи йому найстрашніші тортури. У зіницях палає пекельний вогонь.

— Чому я маю з неї злазити? Ми жереб кинули, хто буде першим. Все чесно. Запитай у них, — обурюється, киваючи на вихід.

Окрім Диявола, а цієї миті інакше я його назвати не можу, на порозі нікого немає. З неприхованим захопленням розглядаю його обличчя, рішучий погляд, вбираю його спокій. Він кидає швидкий погляд на мене, але цього достатньо, щоб я послала Тимуру сигнал тривоги. Ми знову спілкуємося, не сказавши жодного слова, і чудово одне одного розуміємо.

— Я двічі не повторюю, — спокійно вимовляє Тім і йде в наш бік.

Гвалтівник відразу злазить з мене, буквально зіскакує і відступає до стіни.

— Не треба, — каже тремтячим голосом, коли Тимур за кілька широких кроків опиняється перед ним.

— Треба, — той самий спокійний, безбарвний тон.

А далі все відбувається так швидко, що я не встигаю нічого зрозуміти, тільки ошелешено кліпаю. Тимур здіймає руки до голови нападника, робить різкий рух — і голова чоловіка з гучним хрускотом неприродно вивертається убік.

Тимур розвертається до мене, поки я невідривно спостерігаю за тим, як тіло того нещасного, який зважився суперечити Бісу, опускається на підлогу, як ганчіркова лялька, кинута своїм ляльковиком.

Він йде до мене. Рефлекторно підскакую, сідаю і поправляю спідницю, тепер вже витріщаючись перелякано на Тимура. Ні, витріщаючись на Біса. Він убив, навіть оком не кліпнувши. І навряд чи річ у мені, хоча таке припущення потішило монстра в моїй душі. Монстра, який з кожною нашою зустріччю дедалі впевненіше розправляє чорні крила. Монстра, який прагне взнати цього чоловіка ближче.

Тепер я розумію, чому його звуть Бісом. І розумію, чому всі бояться. Зовні спокійний, лише очі виказують його стан. І з таким же спокійним виразом, майже нічим не виказуючи свого стану, він може вмить позбавити життя, якщо його щось не влаштовує.

Тимур уповільнюється, оцінивши мій стан. Ледве помітно усміхається. Блиск в його очах змінюється з небезпечного на манливий, такий, що хочеться розчинитися в ньому і слідувати за ним.

Він повільно простягає до мене руку долонею вгору. Злегка усміхається. Він вирішив, що я злякалася? Так і є, але я злякалася не стільки його, скільки того, що мало не сталося зі мною. Прислухаюся до своїх відчуттів: так і є, я досі не відчуваю страху перед цим чоловіком. Я йому вдячна за порятунок, хоч би якими мотивами він не керувався. А мій переляканий стан… Щойно в мене на очах вбили людину! Звісно ​​я шокована.

Я вкладаю свою тремтячу долоню в його руку. Дивлюся в зелені очі, у прірву, яка полонила мене. Сама злегка усміхаюся, ніяково і розгублено. Від дотику тілом розходиться тепло, а серце починає битися швидше. У грудях щемить, щось тисне, заважаючи дихати вільно. Але це відчуття приємне.

Ойкаю і злякано дивлюся в очі чоловіка, коли він різко смикає мене і притискає до себе, замикаючи у своїх обіймах. Відчуваю його кожною клітинкою свого тіла і не можу заспокоїтись. Дихаю часто, плескаю віями, як дурепа, ледве стою на ногах. Рот відкривається у спробі щось сказати, але натомість лише хапаю повітря і дивлюся на нього.

— Я ж тобі казав сьогодні не приходити, — примружившись, дивиться в мої очі. У чорних зіницях палахкотить полум’я. А я дивлюся, милуюсь, захоплююся цією небезпекою, силою, якою віє від нього за милю.

— Я дні переплутала, — белькочу, більше нічого не в змозі придумати. — Тебе хотіла побачити, — додаю вже зовсім не до ладу повну нісенітницю. — Наглядачі привели мене до кімнати і лишили там. А потім прийшли… ці, — киваю у бік бездиханого тіла, так і не в змозі відірвати погляду від його зелених очей. — Я просила їх покликати тебе, але вони відмовились.

Нарешті змушую себе замовкнути. Навряд чи його цікавлять ці подробиці.

Тимур здіймає руку, іншою продовжуючи притримувати мене, повільно проводить зігнутим пальцем по моїй щоці. Заплющую очі на мить, дозволяючи собі насолодитися цим невагомим дотиком. Знову прислухаюся до себе, з жахом усвідомлюючи, що його близькість справді будить у мені щось глибинне, дике. В мені прокидаються власні демони, танцюючи під дудку цього Диявола.

— Ти не Біс, ти Диявол, — шепочу настільки тихо, що не впевнена, чи він мене чує.

Прокидається рішучість. Підіймаю руки, накриваю долонями його груди. Слухаю рівне, розмірене серцебиття. З таким хоч у космонавти.

— І не боїшся? — запитує.

— Та ти що?! Злякалася до чортиків, — підіймаю руки вище, ковзаючи по тканині його футболки світло-сірого кольору з натяком на блакитний. Опускаю очі. — Я думала, що вони мене… Що я й до обіду не доживу.

Відчуваю його пильний погляд на собі, від якого щоки палають. Підіймаю очі. Знову розчиняюся в розширених чорних зіницях, що витісняють зелень райдужної оболонки.

— А мене не боїшся? — шепоче вкрадливо. Крива, ледь помітна усмішка торкається куточків його рота.

З мить розмірковую, дивлячись на його губи, уявляючи, які вони на смак, яке буде відчуття, якщо…

Не боюся, але чи варто про це говорити?

Варто.

— Не боюся, — мій голос перетворюється на схвильований шепіт. — Тебе — ні.

— Неправильна відповідь.

Відсторонюється, хапає мене за лікоть і тягне на вихід. У мене немає можливості схаменутися, і я ледве встигаю за ним.