Глава 7

Тимур веде на вихід, а я думаю над його словами. Що означає «неправильна відповідь»? Це тому що він думає, що я насправді його боюся, чи тому що вважає, що не боюся, але маю боятися?

Поки він мене веде крізь натовп зеків коридором, який здається якимось нескінченним, спалахує лячна думка: а раптом він віддасть мене їм? Раптом усі мої уявлення про нього хибні? Або, що також цілком можливо, те, що збиралися зі мною зробити інші зеки — квіточки порівняно з тим, що зробить він?

Особливо загострюється остання думка тієї миті, коли, відчуваючи на собі погляди, обертаюся і бачу, як ув’язнені, звільнивши нам шлях, кидають на мене хижі, голодні, заздрісні погляди, але в деяких легко читається співчуття.

Господи, куди я вляпалася?

Тільки коли натовп опиняється за спиною, я полегшено видихаю. Тимур відчиняє двері однієї з камер і заштовхує мене всередину. Закриває її, перекриваючи всі шляхи для відступу. І я повільно задкую вглиб камери, поки не впираюся в ліжко і від несподіванки не осідаю на нього.

Краєм ока оцінюю інтер’єр. Невелике ліжко, на якому я опинилась. Вбиральня з душем та раковиною з матовою перегородкою. Маленький стіл і стілець. От і все. Втім, для в’язниці й це розкіш. І камера в нього одиночна.

— Отак одразу до основної страви? — усміхається хижо. Прямує до мене, скидаючи футболку на ходу.

Милуюсь його тілом, грацією, підтягнутими м’язами, опускаю погляд нижче, до резинки спортивних штанів, і ще нижче. Гучно ковтаю, розуміючи, що він стоїть майже впритул. Відводжу погляд у ту мить, коли його долоня опускається на мою шию, пірнає у волосся і пропускає пасма між пальцями. Заплющую очі, ледь не муркочучи від задоволення.

— У тебе гарне волосся. Давно мріяв до нього доторкнутися.

Навряд чи так само давно, як я мріяла, щоб він доторкнувся до мене. Мріяла, але навіть не розраховувала, що нам світить щось більше, ніж випадкові швидкоплинні торкання пальців та тривалі ласки поглядами.

Його рука продовжує своє дослідження, невагомими дотиками обводячи вилицю, торкаючись щоки, а я притискаюся до його долоні, так і не наважуючись розплющити очі, розчиняючись у цій ласці. Тихий стогін виривається з моїх грудей, які важко здіймаються, коли його палець обводить контури губ. У роті стає надто багато слини. Ковтаю. І розплющую очі, коли ласки раптово припиняються.

— Чому ти хотіла мене побачити? — питає, відходить на два кроки від мене і опускається на стілець, а таке відчуття, що між нами кілометри відстані та товсті бетонні стіни. Або стіл у камері для відвідувачів, ланцюги та спостерігачі за стіною, які фіксують кожен рух та слово.

Знову ковзаю по ньому поглядом, розглядаю довгі широко розставлені ноги, трохи довше затримуюсь між ними, облизую поглядом прес, груди, стежу за рухом рук, які опустилися на коліна. Знову глитаю, перескакуючи поглядом на кадик, пестячи шию і підборіддя, і тонкі губи. В нього великий рот, тільки зараз це розумію, але коли він усміхається, неможливо відірвати очі. У нього неймовірно гарна усмішка, і зараз він усміхається мені, а я витріщаюсь на цю усмішку і думаю, якого біса він так далеко від мене?

А ще він про щось запитав і чекає відповіді, а я ради собі не дам, яке було запитання.

— Пташко, ти в яких хмарах кружляєш? — усміхається і дивиться на мої груди.

Я теж мимоволі опускаю погляд і тільки тоді розумію, що мій піджак нарозхрист, верхні ґудзики блузки відірвані й напоказ мереживна білизна, під якою виразно просвічуються груди.

Тільки смикаюсь рефлекторно запахнутися, як чую м’яке:

— Залиш.

І завмираю. Опускаю руки й підводжу очі. Ковтаю, знову відчуваючи на собі цей погляд, від якого кидає в жар і важкість внизу живота, що потребує звільнення. Кусаю губи, мимоволі насолоджуючись цими ласками без фізичних дотиків. Хоча яке там мимоволі: абсолютно усвідомлено, уявляючи, як це буде відбуватися насправді.

Адже буде, правда?