Глава 9

Він ховається в душі, а я сиджу і витріщаюся на його силует за матовою перегородкою. Намагаюся зрозуміти, але нічого не виходить. Намагаюся заспокоїтись, але спокій мені тільки снився. Занадто хитрий хижак, занадто спритно маніпулює мною, адже я чудово розумію, що маніпулює! А я при цьому сліпо йду у нього на повідку.

Він знає, що я хочу його, але дражнить, дражниться, заводить і не дає бажаного. І сам хоче, але терпить. Навіщо?

На це запитання він мені не відповів. Тільки сказав, що всьому свій час.

Вийшовши з душу з рушником на стегнах, він чемно пропонує прийняти душ мені. Я не відмовляюся, а коли виходжу, він уже одягнений і, звісно, його погляд прикутий до мене. Хто б сумнівався, що він так само безцеремонно витріщався, поки я була в душі, як робила це я.

Знайшли одне одного.

— Голодна? — запитує.

Цікаво, чим тут годують? Але ж не сидіти дві доби без їжі?

— Трохи, — відповідаю.

Одягнулася я в душі, але чи прикрилася? Спідниця порвана по швах, і тепер розрізи із двох боків закінчуються мало не на талії. Піджак більше не застібається, гудзики на блузі закінчуються під грудьми, а мій плащ без надії на повернення втрачений у боротьбі за мою честь.

— Блокнот! — раптом згадую. — Тіме, вони блокнот із твоїм малюнком забрали!

Дивлюся на нього, а він знову безтурботно усміхається.

— Піду заберу.

Підіймається, навіть встигає зробити крок у бік виходу, коли мене накриває усвідомлення, де я, і що зовсім не згораю від бажання залишитися тут одна. І виходити в той звіринець у такому вигляді теж не хочу.

— Ти залишишся тут, — озирається. — І тебе ніхто тут не зачепить.

І тільки зараз я раптом усвідомлюю, що тут двері не заґратовані, а суцільні, з віконцем з товстими прутами, яке відчиняються зовні. Особливо небезпечні, надійно ізольовані, яким на вихідних влаштовують свято з жертвопринесенням у вигляді «свіжих тушок», які згодом стануть безвісти зниклими.

Та й умови тут не такі вже й погані. Нормальний душ і туалет, можливість усамітнитися, і ніхто не витріщається на тебе через ґрати. І ліжко у Тіма не скрипить і не розвалюється, нормальне ліжко з чистою білизною. Мило, рушники, змінний одяг, навіть станок для гоління, хоч і хріновенький, але є, і гель до і після. Чи не надто багато комфорту? Навіщо? Щоб сиділи сумирно і не влаштовували бунт? Щоб не рознесли цю в’язницю по цеглинках? І чи можу я вийти звідси й залишитися живою?

Не віриться.

Поки я думаю, зовсім забувши про реальність, Тім виходить. Мені залишається тільки тихенько сидіти та чекати. Якби мені в його камері загрожувала небезпека, він не залишив би мене з такою легкістю тут одну. Отже, певен, а, отже, мені боятися нічого.

От і сиджу, не боюсь. Пів години так точно не боюся, тільки пальці чомусь тремтять. Навіть на ногах. А коли відчиняються двері, підскакую зляканим зайцем, готуючись відбиватися стільцем, якщо доведеться.

Заходить Тимур із тацею у руках та моїм плащем на згині ліктя. А побачивши мене у стійці, починає здригатися від сміху. Дивлюся на його вигнуті в усмішці губи, на ряд білих зубів — і сама починаю усміхатися. Опускаю стілець, а він, штовхнувши ногою двері, ставить тацю на стіл. Кидає плащ на ліжко, підходить до мене і дивиться. В очах смішинки, на губах блукає усмішка.

Хочеться торкнутися його обличчя, перевірити, чи справжній він. Адже таких не буває. Особливо тут. І якби на власні очі не побачила, у житті б не повірила, що ця людина — холоднокровний вбивця.

— Запитуй, Пташко.

Його голос заколисує й розслабляє. Здуваюся, як проколота кулька, ніби й не нервувала до обгризених нігтів, весь цей час чекаючи на нього. Мов і не вбивця переді мною, а звичайний, небайдужий до чужої біди хлопець, яким я його знала колись. Навряд чи він мене згадав. Навряд чи запам’ятав те злякане дванадцятирічне дівчисько, яким я була тоді.

— Чому ти називаєш мене пташкою?

— Тому що ти сама летиш у клітку, як дурна пташка, не розуміючи, що дверцята можуть заплеснутися.

— Я… я просто хотіла дещо зрозуміти.

— І як? Зрозуміла? — усміхається поблажливо, відступаючи на крок. Простеживши за його рухом, помічаю мій блокнот. Приніс, а тепер мені вручає.

— Ще не до кінця, — відповідаю, розглядаючи малюнок.

Гарно ж, правда. Талановитий, розумний, сильний — і не лише фізично, а й внутрішньо, зі стрижнем таким, що хрін зігнеш. І що його підштовхнуло стати на хибний шлях та занапастити своє життя?