Глава 10

Ми їмо мовчки. Харчі цілком стерпні, навіть чай роздобув, неміцний, майже несолодкий, але все ж таки. Задоволена і сита, запитую себе: а що ми робитимемо далі? Але в його погляді відповідь ще вичерпніша, ніж у його словах про наші фантазії. Я розумію, що ми можемо робити абсолютно все, що на думку спаде. А на думку спадають найбезсоромніші думки, як на зло.

— Розкажи мені, як ти сюди потрапив? — питаю, червоніючи під його поглядом, який пестить найнепристойнішим чином. Сподіваюся хоч так відволіктися і знайти відповіді на свої запитання.

— Розкажу. Але я не хочу, щоб наше з тобою побачення перетворилося на черговий сеанс, — морщиться невдоволено. — Тому пропоную зіграти у гру «питання — дія».

— Побачення? — вигинаю брову, пропустивши повз вуха все інше.

А він пропускає повз вуха моє питання.

— Я відповідаю, а ти виконуєш дію.

— Яку дія? — жваво запитую.

— А це вже залежить від запитання.

— Ну давай. А я зможу відмовитися?

— Тоді ти не отримаєш відповіді на своє запитання.

— Згода.

Я опускаюся на ліжко, влаштовуюся зручно, притулившись спиною до стіни. Тім підсовує стільчик ближче і сідає навпроти на відстані витягнутої руки. На кілька секунд затримується поглядом на моїх губах, а потім, дивлячись у вічі, каже:

— За відповідь, — і знову погляд на мої груди, — ти знімеш блузку.

Киваю. Усміхаюся. Після того, як ми попустували буквально годину тому, роздягнутися перед ним навіть догола — взагалі не проблема.

— Я зробив одну велику помилку, повіривши тому, кому не варто було. Я не називатиму тобі імена та омину деякі деталі, щоб не наражати тебе на небезпеку, але якщо коротко, мене підставили.

Я чекаю, що він продовжить, але Тім мовчить і в свою чергу вичікувально дивиться на мене.

— Що, і все? — розчаровано зітхаю. — Я не збираюся нікому розповідати про те, що скажеш мені ти. Хоча Ігор Бориславович саме цього й домагався. Але фіг я йому розповім! — додаю впевнено, киваючи для переконливості.

Усміхається. Хитро так усміхається.

— Розповіси.

— Ні!

— Я тебе прошу — розповіси.

— Але… постривай, тобто ти мені й не збираєшся говорити правду? Тільки те, що призначене для вух цього борова?

Мені не вдається стримати ще одне розчароване зітхання. Я ж думала, ми поговоримо щиро, я зможу взнати його краще. А виявляється…

— Пташко, — він прикриває очі. На його губах блукає незмінна усмішка. Раніше усмішка була лише у погляді. Там, на наших зустрічах під пильним поглядом наглядачів, він не дозволяв собі проявляти емоції. А зараз ось сидить такий весь розслаблений, задоволений, ситий хижак.

— Що?

Мені здавалося, що він збирається щось сказати, а він мовчить.

— Змирилася, вже відгукуєшся, — усміхається ще ширше.

— Тіме!

На мої обурення він не зважає. Розплющує очі, нахиляється, застигаючи в міліметрах від мене, практично торкаючись. Уперши руки в стіну, опускає голову, вдихаючи мій запах. Боюся поворухнутися, тільки жадібно хапаю повітря. Відчуваю його дихання на своїй шкірі, яке обпалює, лоскоче нерви і мою витримку, яке ковзає по шиї, ключиці, з зупинкою в улоговині між грудей.

Розумію, що мої очі заплющені, коли відчуваю маніпуляції з моєю блузкою. А коли наважуюся розплющити очі, вже й так знаю, що він розстебнув вцілілі після нападу ґудзики, розкрив поли і дивиться на мої груди. Дивиться так, що всередині все згортається в тугий вузол, а потім розслабляється, і я почуваюся медузою, викинутою на піщаний берег. Ні шансу на порятунок, лежи і чекай на милість. Або на зустріч з твердою поверхнею, яка прилетить згори, якщо хтось наступить та розмаже по піску.

— Ти розкажеш йому все, що він захоче дізнатися, — шепоче, гіпнозуючи своїм тихим, спокійним голосом. — Він тебе відпустить, ти з ним попрощаєшся, сказавши «до завтра, Ігоре Бориславовичу», і відразу ж збереш речі і поїдеш звідси якнайдалі, нікому не скажеш, куди саме, і більше ніколи не прийдеш у це богом забуте місце.

Як поїду? Гаразд, мене в цьому місті нічого насправді не тримає. Квартира орендована, близькими друзями обзавестися не встигла. Та я, власне, приїхала сюди лише заради нього. А тепер поїхати?

— Але…

— Так, — припечатує своїм поглядом. А потім вологим дотиком до моєї оголеної шкіри остаточно плутає всі думки.

Ковзнувши кінчиком язика від мініатюрної перлинки на ліфчику, піднімається вище, а я, немов пластилін у гарячих руках, вигинаюсь під його дотиком, закидаю голову назад, дозволяючи залишити вологий слід на шиї, дістатись до підборіддя і зімкнути на ньому губи. Тільки після цього він відсторонюється, а я видихаю, насилу виринаючи зі стану невагомості. Медуза на піску вижила та повернулася у свою стихію!

— А я тебе ще коли-небудь побачу?