Глава 12

А мені багато що стає зрозумілим. Зараз — так. Смерть кількох важливих шишок, скандал, бандитське угруповання, яке нібито вирішило влаштувати розправу. Мутні пояснення, швидкий арешт та вирок. Я спостерігала за новинами із завмиранням серця, не вірячи, що той хлопець, якого я знала, здатен на таке. Виявляється, здатен, але не зовсім.

Найманець… Треба ж, як життя повернулося.

— Я задовольнив твою цікавість?

— В цьому питанні цілком. Твоя черга.

Усмішка на його обличчі стає жорсткою, швидше нагадуючи хижий вишкір. Поза так само розслаблена, погляд ковзає моїм тілом знизу вгору, зупиняється на очах.

— А тепер розкажи мені, хто тебе підіслав і навіщо? Не зараз — навіщо тебе кинули нібито на поталу, я й так знаю. Вони розуміли, що я б не дозволив тебе вбити, тому що, на жаль, розкусили, що ти мені подобаєшся. Та я й не дуже приховував, хотів, щоб ти потрапила до мене. І розумів, що рано чи пізно вони кинуть кістку — не в образу, але для цих людей ти просто розмінна монета. Саме тому ти маєш зробити все, що від тебе вимагатимуть, з усім погодитись і тихенько звалити. Зрозуміла? — киваю. — Отже, повернемось до витоків. Чому ти прийшла сюди, до цього звіринця, на так звану терапію, яка нафіг нікому не потрібна?

Так ось що його цікавить. Він бачить таємну змову, але її немає. Доведеться розкрити карти і нагадати йому про нашу першу зустріч. Я пам’ятаю все в деталях. Не забуду ніколи, і він для мене назавжди залишиться хлопцем, який не пройшов повз, не залишився байдужим, врятував мене від кривдників.

Я тоді навчалася в сьомому класі і, як усі дівчата в моєму віці, починала задивлятися на хлопців і млосно зітхати по об’єкту бажання, смачно приправленому власними фантазіями, прикрашеному плітками подруг, а потім і зовсім спотвореному за вуха притягнутим ідеалом, який від реальності так само далекий, як арабський скакун від мула.

І ні, об’єктом мого обожнювання був не Тім, а зовсім інший хлопець. Я собі намалювала картинку, в неї й закохалася. А потім ця «картинка» дізналася, що я таємно в нього закохана, і для мене почався період, який окрім як пеклом я ніяк назвати не можу.

Чомусь він вирішив, що дівчинка, яка зітхає по ньому — це ідеальний об’єкт для знущань. У своїй підлітковій жорстокості він зайшов так далеко, що одного разу разом із друзями спіймав мене на задньому дворі школи після фіз-ри і почав гнобити словесно, при цьому фізично уриваючи всі мої спроби втекти від них. Чотири старші хлопці проти однієї дівчинки. Сумніваюсь, що вони зробили б щось таке, але мені вистачило й слів.

Пам’ятаю, що в сльозах благала його припинити знущатися з мене. Пам’ятаю, як він цікавився, як сильно я його кохаю і на що здатна, щоб довести свої почуття. Чи зможу роздягнутися і пройтися голою перед всією його компанією? А чи погоджуся я поцілувати його ноги, чи краще навіть черевики, щоб він повірив, що я його кохаю? Були й інші гидоти, більшість з яких моя пам’ять послужливо стерла. На ту мить я його вже ненавиділа. Але що могло протиставити дванадцятирічне худорляве дівчисько компанії старших за неї хлопців?

І тоді він з’явився. Тимур навчався у випускному класі. Я знала тільки його ім’я, і ​​що він схиблений на спорті та мріє зробити військову кар’єру. Його часто ставили у приклад гульвісам, звідти й знала. Він підійшов до хлопців, які знущалися з мене та явно не збиралися закінчувати свої хворі ігри, і сказав їм відпустити мене.

Почалася бійка. Вони були впевнені, що натовпом впораються з ним, але… Недарма його ставили у приклад — зрозуміла тоді я. З парочкою найнахабніших він уворався, решта розбіглися. Навздогін їм кинув, що я тепер під його захистом, і якщо хтось хоч пальцем мене зачепить, матиме справу з ним. Гарно так, серйозно, врятував мене, міцно обійняв, заспокоїв, запевнив, що мене більше ніхто не скривдить. Додому провів.

Хіба в мене був шанс? Жодного. Дванадцятирічна Яна назавжди віддала своє серце тому хлопцеві, такому сильному та впевненому, надійному та вродливому. Адже мене і справді більше ніхто не чіпав. І навіть коли він закінчив школу, чомусь ніхто не ризикував зачіпати мене і знущатися.

І, звичайно ж, у Тимура, який зараз сидить переді мною, не було жодного шансу впізнати у вродливій впевненій жінці ту худеньку безформну дівчинку, за яку він колись заступився.

Я розповіла йому все, окрім своїх дивних почуттів. Я не знаю, кохання це чи гіпертрофоване почуття вдячності, але я хочу йому допомогти, хочу зрозуміти його, бачити його та спілкуватися з ним. І просто хочу його. Дівчинка виросла, і її бажання виросли теж.

— Так от ти яка, Пташко моя, виросла вродлива, — і знову усмішка, яка обеззброює, від якої коліна підкошуються, і я все ж опускаюся на ліжко. — Дуже вродлива. Так і хочеться розгорнути мереживну упаковку і роздивитися тебе детально.