Глава 13

Пташка…

— Ти впізнав мене?

— Тепер — так.

— Але ти й тоді назвав мене пташкою.

Тепер я згадала, як він тоді шепотів ласкаві слова, гладив по голові та називав мене маленькою дурною пташкою.

— Певне, тому що ти така і є. Довірлива Пташка, яка летить на полум’я.

— Але на полум’я летить метелик, — дивлюся на нього здивовано.

— Ну а ти Пташка з вдачею метелика.

— Ти знущаєшся.

— Всього лише кажу, що думаю. У тебе ще залишилися питання? — різко змінює тему.

Думаю. Він не квапить. Я так багато хотіла запитати в нього, а тепер ледве вдається зібрати думки докупи. Здається, і без слів все зрозуміло. І я його тепер розумію набагато краще. Але все ж…

— У тебе залишилося два запитання. І дві дії, — схиливши голову набік, окидає мене уважним поглядом, затримуючись довше в районі грудей і стегон.

Ну так, два питання — і дві дрібнички на мені, які можна ще зняти, щоб «розгорнути упаковку».

Побачивши розуміння у моєму погляді, він усміхається. Як йому вдається зчитувати мої думки — гадки не маю. З нас двох психолог тут я, хай і з незакінченою вищою освітою, але поряд з ним я почуваюся наївною дитиною, в якої на обличчі все написано, хоч би як вона не намагалася приховати істину.

— Ти справді продовжуєш займатися своїми… справами, навіть перебуваючи тут?

Ні краплі подиву, хвилювання, тільки усмішка змінюється на поблажливу, як і погляд примружених очей.

— Немає однозначної відповіді. Якщо ти хочеш почути пояснення, розцінимо це як два питання — дві дії. Згодна?

Які дії — я навіть не питаю. І так все очевидно. Моє мовчання він розуміє правильно і розповідає, явно ретельно обмірковуючи кожну фразу, з невеликими паузами та поглядом, зосередженим на моєму обличчі.

— Як я вже згадував, я найманець. Думаю, пояснювати, що це означає, немає потреби, — мій кивок служить йому відповіддю. — Така професія не передбачає оплачуваної відставки, навіть якщо до неї вдасться дожити. Ясна річ, я готувався підґрунтя, щоб відійти від справ, і зовсім не планував закінчити свою сумнівну кар’єру в дерев’яному ящику і, звичайно ж, не планував опинитися за ґратами. Тому деякими своїми справами, які приносять гарний прибуток, я продовжую займатися навіть перебуваючи тут. Але від своєї основної діяльності я, ясна річ, відійшов.

І знову жодної конкретики, але все цілком ясно. Він займається якимось бізнесом, якщо це бізнес, а не щось інше, але працювати найманцем, перебуваючи за ґратами, він, звісно, ​​не може.

— Ігор Бориславович сказав, що ти продовжуєш займатися своїми справами, і йому треба з’ясувати, хто тобі тут допомагає, вирахувати щура, як він висловився. Він хотів, щоб я натякнула тобі на зустріч, і в такий спосіб збирався дізнатися, хто тобі допомагає. Нібито саме ці люди провели б мене до тебе потайки. Я відмовилася. Тільки, як бачиш, все одно опинилася тут.

— А чому відмовилася?

Та тому що не хотіла підставляти, тому що не вірю я цьому борову і тому що боялася, що варто мені зустрітися зі своїми мріями в реальності, я не зможу встояти.

І відповідати не хочу.

Заводжу руки за спину, розстібаю застібку, підхоплюю тканину до того, як вона зісковзнула, і дивлюся на нього. Нехай сам вирішує, сам здогадається, яка відповідь на його запитання.

Він усміхається. Гарна усмішка, від якої неможливо відірвати погляд. Пустотливі вогники в очах ваблять, зачаровують, жодної дії з його боку, жодного дотику, а я вже повністю у його владі, у владі його заборонених бажань та яскравих фантазій, які в дану мить стали абсолютно здійсненними.

Він підіймається і йде до мене — не поспішаючи, легкою ходою, з грацією хижака у своєму праві отримати здобич, якій вистачило розуму чи дурості забрести на його територію. Пташка, яка добровільно залетіла в клітку лева. І з’їсти такий дріб’язок несолідно, і відпустити не в правилах хижака. То чому б не пограти, коли вже сама прийшла?

— Заплющ очі, Пташко моя.