Глава 17

Щовечора повертаюся до порожнього дому, його дому. Тут затишно, і це місце занадто швидко стає і моїм домом. Але мені відчайдушно бракує Тіма, і я все ж таки сподіваюся, хочу вірити, що він дотримається свого слова, і ми ще побачимося. Я не знаю як, не знаю коли, але я чекаю.

Чекаю тижні, місяці, живучи спогадами. І навіть дощовому серпню не вдається змусити мене засмутитися. Я розумію, що це безглуздо, я знаю, що це неправильно, але я живу з гірким самообманом, що він просто поїхав і ось-ось повернеться. Обманюю себе, адже тільки так я зможу втриматися на плаву, не збожеволіти від розпачу та самотності. Живу в ілюзії, що ми знову будемо разом, треба лише трохи почекати.

Але чим ближче термін, тим складніше обманювати себе. Минуло п’ять місяців, вже триває шостий, і незабаром мені доведеться зібрати речі та поїхати звідси. А я не хочу, тут легше брехати собі та сподіватися, легше зберігати спогади. А якщо я опинюся в новому місці, почну нове життя — як раніше вже не буде. Я жадібно чіпляюся за ці крихти, шукаю його в натовпі, вдивляюся вечорами в порожній двір і чекаю.

Але особливо тяжко ночами. Я кручуся, думаю про нього, марю. Він постійно сниться мені, і навіть місяці нарізно не змогли стерти спогади про два дні, проведені разом. Наче це було вчора: пам’ятає розум, пам’ятає тіло, прагнучи знову відчувати його дотики, ловити погляди, чути його голос, торкатися у відповідь, дивитися й бачити бажання в його очах.

Вдень легше, аби не вихідні. Вдень мене відволікають діти, невгамовні створіння, які вміють геть начисто винести мозок, викликати усмішку розчулення і вмить довести терпіння до межі. За турботами про них, не залишається часу на самокатування. Один намагається втекти, побачивши щось цікаве, другий реве, бо в нього відібрали іграшку, третьому терміново потрібно до туалету, четвертий дошкуляє нескінченними питаннями, п’ятий… приносить мені букет польових квітів.

— Звідки це, Мішо? — насторожено оглядаючись на всі боки, розуміючи, що букет він не сам зібрав на клумбі біля саду. Квіти польові, але оформлені в букет вмілою рукою флориста.

— Дядько вам попросив передати.

— Який дядько? — підскочивши, намагаюся знайти цього самого дядька, але немає нікого стороннього поруч.

Стає страшно. Страшно, тому що дитина встигла вислизнути від мене, і я навіть не помітила, хто і коли дав йому квіти. Це міг бути хто завгодно. Ненормальних скрізь вистачає, а сподіватися, що це Тім, я собі забороняю. У мене під носом могли вкрасти дитину, ввірену під мою відповідальність!

— Там був, — тицяє пальцем у паркан, але там, звісно, ​​нікого.

— Міша, — опускаюся навпочіпки, щоб наші очі були на одному рівні, — ти ж знаєш, що не можна підходити до незнайомих дядьків, не можна нічого в них брати і тим більше не можна з ними нікуди йти!

Я майже кричу, розуміючи, що мене накриває незрозуміла паніка. І причини цієї паніки я збагнути не можу, але відчуваю, що річ не тільки в тому, що хлопчик підійшов до незнайомої людини. Якесь передчуття зароджується всередині, і я ще не розібралася, хороше воно чи погане.

— Я до нього не підходив. Він кинув квіти через огорожу й попросив передати вам. Я нічого поганого не зробив, — хлопчик явно ображається, дує губи і, повторюючи за дорослими, схрещує руки на грудях.

Усміхаюся. Гладжу його скуйовджене волосся і притискаю до себе. За ці місяці я прив’язалася до своєї групи, а вони полюбили мене. Вередливі, непосидючі, вразливі, замкнуті, недовірливі, відкриті, щирі, хитрі — всі вони різні, але всі стали рідними.

Хлопчик припиняє дутися. Обіймашки йому швидко набридають, і він тікає грати з іншими дітьми. А я так і стою, розгублено оглядаючись на всі боки, і як не намагаюся зосередитися на роботі — нічого не виходить. А за пів години дзвоню директору і кажу, що я погано почуваюся і мені потрібно кілька днів відгулу. І ні, у мене не застуда, я допрацюю до кінця дня, просто втомилася й надто неуважна, треба побути наодинці із собою.