Глава 18

Діти добряче вимотують, а оскільки я майже пів року працюю без жодного відгулу та лікарняного, мені дають оплачувану відпустку аж до двох тижнів і кажуть, що такі відповідальні працівники потрібні здоровими, тож я можу сміливо відпочивати. Поняття не маю, що я робитиму два тижні, але, думаю, якщо я за кілька днів повернуся і скажу, що відпустка мені не потрібна, гнати назад додому мене ніхто не стане.

Допрацювавши день до кінця, я ще довго маюся, але все ніяк не зберуся додому, сподіваючись на якесь диво, чекаючи, що той незнайомець повернеться і виявиться не таким уже незнайомцем. Але ні, на вулиці вже сутеніє, а нікого немає. Йду додому неохоче, вже пошкодувавши, що я попросила відгул. Безглуздо буде, якщо я зараз подзвоню і скажу, що передумала. Все ж таки кілька днів, щоб подумати та впорядкувати свої думки, потрібно взяти.

А що потім?

Вже вересень… Всього п’ять днів залишилося, і термін, відведений на мої мрії — спливе. Мені треба звільнятися, пакувати речі та їхати. А я не можу. Що як я залишуся тут? А може, варто повернутись — тихенько, щоб ніхто не взнав, всього на кілька днів і спробувати з’ясувати, як у нього справи? А потім в разі чого повернутись сюди. Який сенс мені переїжджати?

Якщо я переїду, обірвавши всі кінці, він ніколи мене не знайде. І я не зможу дізнатися про його подальшу долю.

Подумаю до завтра. Втім, я вже майже прийняла рішення. Зай буде що буде, але я залишусь тут. У цьому будинку, у цьому місті в мене таке дивне відчуття, ніби він десь поруч. Ніби я можу будь-якої миті побачити його в натовпі, знову зустрітися з ним. А дім… Він здається таким його, і я живу з думками, що хоч би віддалено стикаюся з ним. Тут є його речі. Точніше, чоловічі речі. Але чиїми ж ще вони можуть бути? Тільки Тіма.

Я фантазую про те, що він колись жив тут. Може, недовго, може, проїздом, а може збирався тут жити. І ось ми з ним просто розминулися: він поїхав, а я приїхала. І він обов’язково повернеться, а якщо я поїду, наші шляхи знову розійдуться, зіткнувшись у міліметрах один від одного. Я не хочу, щоб нас знову розкидало по різних сторонах світу, по різні боки стін, по два боки свободи.

Краще б я залишилася, приходила до нього на вихідних… Адже він зміг би домовитися, зрештою, заплатити, щоб мене пропускали до нього.

Ні. Звичайно ж ні. Це все нісенітниця, безглузді фантазії, нездатність прийняти реальність. Небажання змиритися з жорстокою правдою, що його слова про те, ніби ми ще побачимося, були лише словами. Він просто сказав те, що я хотіла почути, щоб я зробила те, що потрібно було зробити. Він захистив мене. Знову.

Темно. Я не одразу звертаю увагу на бридкий, холодний дощ. День видався теплим, а тепер ось це неподобство. Осінь вступає у свої права, ридаючи разом зі мною. Ні, я не плачу. Замість мене плаче небо. А на порозі не мого, але такого рідного дому, мене зустріне самотність.

Зовсім темно. Я відчиняю хвіртку, заходжу у двір, рухаючись за звичкою і безпомилково прямуючи до входу в будинок. Мені тут затишно, ніби це місце пульсує в унісон з моїм серцем, яке стікає холодними краплями дощу.

Біля порогу на сходинці бачу силует і застигаю між бажанням кинутися в обійми невідомості та бігти геть. Що як це ворог? Раптом мене знайшли ті люди, які посадили Тіма до в’язниці? Або Ігор Бориславович. Будь-хто, але тільки не ВІН. Я не дозволяю собі вірити в диво, хоча щомиті після розставання з ним вірю в нього. Потім буде дуже боляче. Ще болючіше, ніж зараз, тому не можна.

Потрібно бігти.