Глава 19

Розумію, що треба тікати, але не можу зрушити з місця.

— Пташко моя… — чую тихий оклик.

Силует набуває чітких обрисів, хоча я зовсім не бачу його в темряві. Такий знайомий голос, такий рідний, з ледве вловимою хрипотою, заколисуючий, а зараз схвильований, наче слова йому даються через силу.

Крок — і я падаю в безодню. Але ні, впасти мені не дозволяють. Я опиняюся в надійних обіймах, в руках того, про кого марила весь цей час. І начхати, що дощ ллє як з відра на наші голови, стікає за комір, одяг прилипає до тіла — мені затишно. Мені зараз добре. А ще страшно, що варто розтиснути руки — і він зникне. Виявиться, що я й справді марю, і немає тут Тіма, тільки моя хвора уява, яка видає бажане за дійсне.

— Маленька, ти тремтиш, — притискає мене до себе міцніше, розтирає спину, намагаючись зігріти. А мені зовсім не холодно. Мені спекотно.

— Це справді ти? — шепочу, притискаючись щокою до його мокрих грудей.

Смішок.

Так, це він.

— Може, впустиш в дім? Чи встигла обзавестися чоловіком за цей час?

— Знущаєшся? — пирхаю, виплутуюсь з його рук і відчиняю двері.

Ми заходимо до будинку. Вмикаю світло. З нас тече вода, краплі течуть на підлогу, утворюючи калюжку. Стягую взуття, знімаю мокрий піджак і кидаю на підлогу. Тім ставить біля входу велику дорожню сумку.

І тут мене накриває. І приходить усвідомлення того, що це справді він. Я так довго чекала, вмираючи, але чіпляючись за життя, не дозволяючи собі перетнути межу, за якою немає надії, немає майбутнього, немає нічого, крім порожньої оболонки. І ось все те, про що я мріяла — переді мною.

І тут же навздогін десятки запитань. Він приїхав назавжди? Чи він проїздом, день-другий — і навтьоки? Адже він напевно втік із в’язниці. Чи візьме він мене із собою? Чи я в його плани не входжу? Я готова тікати, якщо треба. Готова на все, аби з ним, тому що тепер чудово знаю, як без нього. Хоча ні, неправильно: я все життя була без нього, але до — я не знала, як з ним.

Я не дам йому шансу подумати, що готова його відпустити.

— Ти переодягнешся? Може, в душ чи повечеряєш? Чи ми одразу їдемо? Я тоді речі зберу, гаразд? — тараторю, а він дивиться ошелешено. За секунду — здивовано. А ще за мить — зі звичною смішинкою в погляді та усмішкою на губах.

— Візьму лише документи. Я швидко, — вимовляю, відразу зводячи час своїх зборів до максимально можливого мінімуму, даючи йому зрозуміти, що мені нічого не потрібно, все одно куди і з чим, головне — з ким.

— Ти мене виганяєш? — його брова запитально вигинається. Насмішливий погляд і усмішка, від якої мурашки шкірою, підказують, що я сказала щось не те.

— Ні, звісно, ​​не виганяю. Тіме, я все розумію. Якщо треба тікати, я готова хоч зараз. У мене залишилися твої заощадження майже цілими. Я тільки гроші й документи візьму. Адже нам потрібно буде на щось жити спочатку, поки облаштуємося. Або…

Жахливе припущення стискає спазмом горло, і я замовкаю на півслові. Він нікуди мене з собою не візьме. Невелика сумка біля входу, речей на пару днів, відпочине та поїде, а я залишусь. Або він залишиться тут, а я муситиму поїхати. Я йому тільки заважатиму…