Глава 20

Мої думки обриваються дотиком на подив гарячих пальців до моєї шкіри. Підчепивши краї мокрої блузки, він знімає її з мене. Розстібає ґудзик штанів, замок, знімає, кидає на підлогу. Знімає з себе одяг, а у відповідь на мій розгублений погляд вимовляє:

— Ти тремтиш, Пташко моя. І так, я переодягнуся і повечеряю, але спочатку у ванну разом з тобою, щоб ти зігрілася. Захворіти вирішила, га?

Піднімає на руки. Обхоплюю його шию. Він пестить поглядом моє обличчя, а я тільки плескаю розгублено віями. Тобто він нікуди не йде? Принаймні, поки що.

— Ти не кинеш мене?

Сміється.

— Ні, ти не така важка, маленька.

— Я не про те, Тимуре.

— Я не Тимур.

— Тобто?

Він опускає мене на підлогу, вмикає воду, на моє запитання явно не поспішає відповідати. А я стою і чекаю, прокручуючи в голові сотні варіантів від найабсурдніших: що переді мною його брат-близнюк, — до цілком логічних: він просто сміється з мене.

І тільки коли у ванні достатньо води та піни, він сідає, подає мені руку і дивиться на мене, усміхаючись.

Я приймаю його руку, опускаюся до нього у воду, розуміючи, що це все ж таки мій Тім, мій Художник, але що тоді означають його слова? Він влаштовує мене в своїх обіймах, ковзає губами по шиї, притискається до щоки, чекає, напевно, поки я накручу себе до межі, а потім здамся, відпустивши всі думки на самоплив, і потім каже:

— Я тепер Тимофій Алексєєв. І я нікуди не поїду. І ти теж, — додає, наче прочитавши мої думки. — Я ж обіцяв, що ми з тобою побачимось?

— Але… як?..

Мені не треба пояснювати йому, що саме я маю на увазі. Він і так розуміє, що в мене зараз коїться в голові.

— Я вийшов на потрібних людей, які значно вищі за тих, які намагалися від мене позбутися. Я допоміг їм, вони допомогли мені. Нам не треба нікуди тікати. Тимур Бісов помер, а я простий хлопець, звичайний, щось накопичив, щось продав, переїхав, ось, бізнес відкрити збираюся. В ідеалі сім’янин. От тільки не знаю, де мені знайти таку Пташку, щоб заміж погодилася вийти, — тягне вдумливо.

— Знущаєшся?

Насилу ковтаю клубок, у горлі раптом пересохло. І перед очима туман. І думки всі сплуталися.

— Вийдеш за мене заміж?

— Тім…

— Ага, якщо скорочено — можна Тім. А так — Тимофій Євгенович Алексєєв. Ну то що, вийдеш за мене?

— Мені треба подумати.

— Знущаєшся?

— Ага! — вже не приховуючи безглуздої усмішки, відповідаю. Розвертаюсь до нього обличчям, тому що хочу бачити цю чарівну усмішку, дивитися в ці бездонні очі, в глибині яких ховається весь мій світ. — Звісно вийду, адже я кохаю тебе більше за життя, і мені байдуже, як тебе звати, і звичайний ти хлопець чи найманець. Розумієш?

— Ну не так щоб звичайний… — ковзає поглядом від моїх очей до губ. І назад, завмерши в подиві. — Кохаєш?

— Кохаю.

Усміхається.

— Не хочу звучати так, ніби я повторюю за тобою, тому…

— Ні. Скажи, — проковтнувши, вимагаю. Мені байдуже, повторює він чи ні. Головне, щоб щиро.

— Я хотів бути першим, — зітхає. — Але ти мене випередила, Пташко моя нестримна. Я кохаю тебе і хочу, щоб ти стала моєю дружиною. А там, у сумці — наше майбутнє, — підморгує. — Принаймні тих грошей вистачить з надлишком, щоб його забезпечити.

— Ось воно як, простий хлопець Тимофій Алексєєв, який запропонував мені стати його дружиною… Банк пограбував?

— Ні, це мої чесно зароблені.

Мовчимо хвилину, може, дві. А може, й годину. Просто завмерли, дивлячись одне одному в очі, спостерігаючи, як зіниці розширюються, погляд темніє і розбурхує уяву обіцянками втілити в життя всі накопичені за цей час фантазії.

— Хочу тебе… намалювати, Яно.

— Краще на мені. Хіба забув? Мені більше подобається бути полотном, аніж моделлю.

— Таке забудеш, — хмикає. — Як скажеш, Пташко моя. Тільки кисть я використовувати не буду. Обійдуся підручними засобами, — притискається губами до моєї шиї, ковзає язиком до підборіддя.

— Такі підручні засоби мене влаштовують, мій коханий Художнику.

— Як же я скучив, — шепоче. Підштовхує мене, щоб підвелася. Дивиться потемнілим поглядом. Вибирається з ванни, манить мене за собою. Підіймає на руки і несе до спальні, шаркаючи мокрими ногами по підлозі.

І не має значення, ким його вважають інші. Я знаю, ким він є насправді. Для мене він назавжди залишиться хлопцем, який врятував мене і вкрав моє серце, щоб через одинадцять років подарувати своє натомість.

*** Кінець ***

Привіт, любий читач! Сподобалася історія? Не забудь натиснути "зірочку" і залишити відгук, а також підписатися на автора, щоб не проґавити новинки.