Глава 3

До кінця дня падаю з ніг і почуваюся черепахою, що знехотя пересувається за стійкою. День сьогодні емоційно важкий і складний. Стільки претензій, скільки я вислухала, мені не доводилося чути за минулий місяць.

Постояльці раз у раз шипіли, нервували, хтось навіть кричав і намагався поскандалити. У кожного була своя проблема. Комусь було потрібно полагодити кран, іншим розповісти, як працює кондиціонер у номері. Треті стверджували, що їхній номер брудний, хоча цього абсолютно точно не могло бути. Покоївки сьогодні працювали, як і ми, на знос. Виконували будь-яку примху і вимогу.

— Послухайте, — кажу високій дівчині в широкому капелюсі й величезних сонцезахисних окулярах. — У нас немає можливості змінити ваш номер на інший. Заповненість стовідсоткова.

— Переселіть кого-небудь в інший номер, — не вгамовується.

Вона не сподобалася мені відразу, щойно підійшла. Занадто прямо тримає спину, надто відкрито цокає язиком і театрально зітхає, ніби її змушують чекати щонайменше годину. Й ось не помилилася я, припускаючи проблеми.

— Як ви собі уявляєте переселення? У нас немає такої опції. Ми видали вам номер класу «Люкс», вони всі однакові.

— Не брешіть, — говорить таким тоном, ніби піймала мене на ганебній брехні. — Я була в подруги. У неї шикарний краєвид на місто.

Ах, ось у чім річ! У краєвиді з вікна!

— Попросіть подругу, раптом вона погодиться переїхати у ваш номер.

— Ти знущаєшся, так? Яка дурепа переїде з номера із шикарним краєвидом у цю халупу.

— На жаль, нічим не можу вам допомогти. Як я вже сказала — усі номери зайняті.

— Гаразд, а так? — дівчина пхає на стійку десять баксів і усміхається.

Я широко усміхаюся й кажу:

— Ні, так теж не вийде.

Вона невдоволено підтискає губи й, блиснувши лютим поглядом, йде. Як же я втомилася. Сил немає. Сподівалася, що наша робота закінчиться, щойно ми всіх розселимо, але ні. Чомусь гості приходили до нас із найбільш ідіотськими питаннями, але гірше, що я не могла це припинити. Чіпляла гарну усмішку й пояснювала одне й те ж, тільки різними словами. Господи, як же набридло!

Добре, хоч святкування відбувається у ресторані й ми не маємо до нього жодного стосунку.

Апогеєм сьогоднішнього дня стає те, що мене викликають на килим до керівника. А я вже сподівалася уникнути прочуханки за випадок із чоловіком, у якого забився унітаз. Не вдалося.

Начепивши на обличчя привітну усмішку, вирушаю до керівника. Ми бачилися всього один раз, коли я влаштовувалася на роботу. Сподіваюся, там працює все той же чоловік за п’ятдесят, з яким ми непогано порозумілися. Підійнявшись на поверх, заходжу в приймальню, де мене зустрічає секретар. Праворуч знаходиться кабінет власника, на дверях якого за мого першого візиту була табличка. Зараз її немає. Мабуть, готель продали, а табличку для власника повісити не встигли.

— Вас чекають, — повідомляє секретар, вказуючи на двері за своєю спиною.

Я киваю, вдихаю глибше, щоб зберігати спокій, і йду всередину. За дверима на мене чекає той же керівник, що й минулого разу. Він ходить кімнатою з задумливим виглядом, а помітивши мене, зупиняється.

— Здрастуйте, Лєро, — каже він мені, жестом вказуючи сідати.

Коли я роблю те, що мені сказано, Ітан розташовується у своєму кріслі й пильно на мене дивиться.

— Я отримав чудові рекомендації про вашу роботу, — каже він з усмішкою. — Однак сьогодні мені подзвонили зверху і сказали, що в готелі працюють дилетанти, не здатні грамотно вести діалог і допомогти розв’язати проблему.

— Вас дезінформували, — впевнено відповідаю йому. — Все було зовсім не так.

— Я більш ніж упевнений, що це так, — каже Ітан, поправляючи краватку. — Але, на жаль, я безсилий. Мені наказано вас звільнити негайно.

Я втрачаю дар мови. Ошелешено дивлюся на Ітана. Помічаю невелику пляму на його ідеально випрасуваному піджаку й гірко усміхаюся. Ось і отримала роботу! Прийшла, витратила свій час і нерви, провела цілий день далеко від сина, й ось вона — подяка?

Ітану я жодного слова не кажу, з розумінням киваю й підводжуся, але поки доходжу до дверей, закипаю. Повірити не можу, що власник настільки дріб’язкова сволота, що ладен прощатися з колегами за чарівним клацанням дорогих друзів. Він що, навіть не припускає, що його друг може помилятися?

У приймальні я кулею лечу до виходу, але зупиняюся й повертаюся до дверей без таблички. Повертаюся до стійки й запитую в секретарки.

— У кабінеті хтось є?

— Є, — вона киває, а потім намагається мене зупинити словами: — Вам туди не можна.

Тепер мені можна! Я маю намір висловити все, що думаю про таке володіння готелем. Якщо цей багатій звільнятиме всіх, на кого скаржаться його придуркуваті друзі, він залишиться без персоналу в готелі. І нехай мої слова нічого не змінять, але я відчуваю гостру потребу виговоритися.

Відчиняю двері ривком і натикаюся на масивну фігуру біля вікна. Набираю повні легені повітря і видаю:

— Як ви можете звільняти людей, не розібравшись?!