Глава 11

— У тебе з Майком серйозно?

— Гадаю, тебе це не стосується, — намагаюся відповісти холодно. — Вважаю, розмову час закінчити. Я сказала свою думку про няню, як ти й просив.

— Лєро… — Богдан намагається схопити мене за руку, коли я підводжуся, але я миттю обсмикую долоню.

— Не треба… будь ласка, не чіпай мене.

Я відчуваю ударну хвилю хвилювання, що надходить від нього. Щулюсь під його пильним поглядом і хочу втекти.

— Я можу повернутися на своє робоче місце?

— Ти можеш бути вільною. Йди додому. Твоя зміна післязавтра.

— Але ж… Слухай, я страшенно була рада бачити Рому, але тепер я б вважала за краще попрацювати. Менше змін — менше грошей.

— Я заплачу тобі за сьогоднішній день. Перерахую гроші на рахунок за витрачений час.

— Я провела час із Ромою, тому що хотіла! Я не візьму за це гроші.

— Я все ж із тобою розрахуюся.

— Який же ти…

Я не договорюю, тому що образа застилає очі сльозами. Розвертаюся до дверей і дорогою бубоню собі під ніс:

— Придурок.

Відстань до дверей здається мені величезною, але я впевнено долаю її й хапаюся за ручку. Втім, відчинити двері не встигаю. На мою руку лягає його шорстка долоня. Богдан розвертає мене до себе, упирає спиною в холодні двері. Тепер ми стоїмо впритул одне до одного. Мої груди в тонкому тканинному ліфчику торкаються його сорочки, а його коліно впирається мені у внутрішню частину стегна.

Відійти мені нікуди, тому що Богдан щільно затиснув моє тіло між собою і дверима. Я навіть вдихнути на повні груди не можу, адже тоді доведеться стикнутися з ним ще сильніше.

Мої сльози, що навернулися на очі, нікуди не поділися. Вони все ще розмивають погляд і силкуються скотитися щоками. Сама не знаю, як досі тримаюся.

— Лєро, просто відповідай мені, — тихо просить Богдан, зачіпаючи щетиною моє волосся.

Як виявляється, та мить у моєму передпокої була не випадковістю, не миттю. То була моя пряма реакція на нього. Сильна, що скручує нутрощі, і пристрасна. Зараз я наелектризована його близькістю до межі. Хочеться одночасно вліпити йому ляпас, розплакатися, а потім із силою притягнути до себе за білосніжний комір і поцілувати його губи. Згадати їхні смак і м’якість, його натиск, згадати все, що було, й подарувати собі ілюзію, що між нами все ще щось є.

— Яка тобі різниця? — кажу занадто охриплим голосом. — Яка різниця?

Я оголений нерв поруч із ним. Прискорене дихання, швидке серцебиття і сльози, що застилають очі, виказують мене з усім потрухом. Я все ще кохаю його, хочу, моє тіло налаштоване на нього. Ми давно не були разом, але мої почуття не минули.

Та і його, судячи з того, що він стоїть поруч і вимагає відповіді, теж.

— Яка різниця, Богдане? — знову повторюю, цього разу відчуваючи, як сльози скочуються щоками.

Та і яка тепер різниця? Усе вже неважливо.

— Не можу тебе відпустити, — каже Богдан, стираючи сльози зі щік великими пальцями.

Потім він мене цілує. Накриває мої губи своїми так, що в мене не залишається жодного шансу приховати свої почуття до нього.

Від надлишку відчуттів мої ноги підкошуються, серце розганяється до максимальної позначки, а руки самі тягнуться до його плечей. Пальці чіпляють комір сорочки, потураючи уяві, що розгулялася кілька хвилин тому. Він мені потрібен. Його поцілунок, його руки на моєму тілі, його почуття, які він віддає, нехай це тільки хіть.

З ним я почуваюся живою. Не холодною, беземоційною й застиглою, якою була весь цей рік. З ним моя кров швидше тече венами, і серце б’ється швидше. З ним усе інакше. Гостріше, сильніше, жорсткіше.

Мені вперше хочеться більшого, ніж просто кілька дотиків і легкий поцілунок у губи. За рік я не відчувала сильніших емоцій, ніж за лічені хвилини, проведені з ним. Богдан жадібно цілує мене в губи, простягає руки за мій поперек, наштовхує мене на себе. Як я жила без нього? Без палких поцілунків, грубих дотиків, без пристрасті, у якій хочеться згоріти? Зараз здається, що й не жила зовсім. Існувала, забуваючись в іншому, який не міг дати й сотої частки того, що може Богдан.

Усе це — не остиглі до нього почуття. Я не можу це контролювати. Намагалася, але не вдається. Я просто не можу припинити його кохати, а моє тіло не в змозі приховати природну реакцію, яка рветься назовні. Я жадібно цілую його у відповідь, руки самі тягнуться до його сорочки, а в голові звучать слова «Не можу тебе відпустити. Не можу тебе відпустити. Не можу відпустити».

Що значить, не може відпустити? Тоді міг, а зараз ні? Або вся різниця в тому, що зараз поруч із ним немає Ліки? Немає матері для дитини, немає жінки, якій він вірив і яку хотів? Що значить, він не може відпустити? Точніше, чому я чую ці слова тільки зараз?

А якби ми не зустрілися? Він би мене шукав?

— Богдане, — я відштовхую його від себе й дивлюся в очі, у яких читаю чітке бажання. — Ми не можемо. Відпусти мене.

Він зволікає. Його долоні все його ковзають моїм попереком і стегнами. Відчуття, що він намагається мене запам’ятати.