Розділ 16

— Що...— важко дихаючи сказала я, — що це таке було, що ти робиш...— я говорила пошепки, ніби боячись втратити цей момент.

— Тобі не сподобалось? — Дженк глянув мені в очі, проте продовжував бути дуже близько.

— Ти це навмисно питаєш? Провокуєш?

— Для чого? — він не відпускав мене, натомість ніжно провів пальцями по моїй руці й від цього тіло накрило хвилею незрозумілого тепла.

— Я не знаю, Дженку, я взагалі не розумію, що ти робиш.

— Те, що хочу. Може ти це хочеш мені заборонити?

— А якщо й так? — я спробувала випрямитись.

Проте розмова не закінчилась успіхом, бо в наступну ж хвилину він знову поцілував мене. Ще більш пристрасно і владно, ніж першого разу. В той момент мені здалося, що я зараз от-от звалюся на підлогу. Ніби читаючи мої думки, Дженк міцніше притис мене до тих дверей. Його руки гуляли по моєму тілу так, ніби він хотів вивчити кожен міліметр моєї шкіри. Коли його долоня опинялась на моїй шиї, то мене кидало в такий жар, що здавалось, ніби я стою під палючим сонцем. Я трималась руками за його плечі й відчувала себе в якомусь надзвичайно затишному і безпечному місці. Тоді моя голова абсолютно «виключилась» і для мене вже не існувало ніякого договору, ніякого Мехмета, ніяких поганих думок, я навіть на мить забула, де саме я знаходжусь. Для мене існував лише Дженк, його дотики, поцілунки й щось таке незрозуміле, що виходило від нього.

— Дженку, Дженку, де ти!? — глухим голосом почулось десь з коридору. 

Ясемін так жалісливо кликала його, що навіть можна було їй повірити.

— Чорт, — буркнув Дженк, відриваючись від моїх губ. Він вже відпустив мене і відступив на крок, намагаючись привести себе в порядок. Я, звісно, теж почала поправляти волосся та одяг.

— Іди, твоя кохана тебе потребує, — я відвернула голову, щоб він не побачив, як мені образливо.

— Ми ще не закінчили, — він повернув пальцями моє обличчя до себе і коротко поцілував мене в губи.Потім різко відчинивши двері, вийшов, залишаючи мене саму. 

Деякий час я так і продовжувала стояти на місці, майже непорушно. В голові знову і знову прокручувались оті всі поцілунки, від чого, здається, навіть починали приємно пекти губи. На дерев‘яних ногах я підійшла до ліжка і важким каменем гупнула на нього, охопивши голову руками. Як пояснити таку його поведінку? Що він хотів мені цим довести? Почуття, владу наді мною чи просто вирішив познущатися. Бачачи їхні відносини з Мехметом, можна зробити висновок, що Дженк навіть трохи побоюється чоловіка, що і не дивно, тому я дуже сумніваюсь, що він зміг би піти проти нього, угоди та того клятого 13-го пункту. Але чому б він мене тоді поцілував, ось так просто, наодинці...чи це він мені повернув мій поцілунок, тоді, в моєму будинку. Хоча я була п‘яна, а він зараз абсолютно нормальний. Вся ця кімната чомусь почала дуже давити на мене, бо я знала, що це його спальня, тому я просто підірвалась і різко вийшла звідти. Ідучи по коридору, я знову почула, як Ясемін та Дженк про щось говорили.


— Будь ласка, ти можеш вже нарешті зрозуміти, що це все? — його голос був доволі розлючений.

— Що? Що все? Дженку, я таки не можу усвідомити, що такі почуття, як були в нас, можна так легко забути.

— Можна! Дуже просто. Я вже давно викреслив тебе зі свого життя.

— Авжеж, — Ясемін розсміялася, — тому дозволив залишитись мені в тебе ночувати? Любий, ну що це за казочки.

— Та це просто...— він зірвався на крик, але потім різко зупинився, ніби переводячи подих, — це просто з ввічливості. Ми ж не чужі люди і я мушу допомогти хорошій знайомій.

— Хорошій знайомій? Дженку, ти себе чуєш?

— Що у вас тут таке? — я зайшла з натягнутою посмішкою, ніби не стояла 10 хвилин біля дверей і не чула ні слова.

— Ми розмовляємо, а ти нам заважаєш, — Ясемін відкинула з плеча своє блискуче чорне волосся. Воно було таким гарним і доглянутим, що коли я непомітно покосилась на своє, стало дуже неприємно.

— Не слухай її, Лано, все гаразд, — Дженк втомлено сів на канапу, а я, не втрачаючи нагоди насолити тій стерві, сіла біля нього поряд.

— Знав би твій батько, до чого ти докотився.

— Ще його сюди не приплітай, добре? Йому цілком байдуже, повір.

— Коли я останній раз з ним бачилась, то він був дуже радий, що ми були разом.

— А тепер іди зараз запитай, він скаже, що радий, що не разом.

— Сумніваюсь. Він у тебе не любить нижчий сорт людей, ти ж знаєш.

— Що ти таке говориш взагалі? — Дженка аж перекосило від її дурощів.

— Правду.

— Ясемін, сьогодні ти можеш тут заночувати. А завтра вранці спокійно вже підеш у поліцію, щоб вияснити, хто міг на тебе напасти.

— Я вже втомилась, — різко перервала Дженка дівчина, — тому йду спати.

— Куди? — він провів її поглядом.

— У свою законну в цій квартирі спальню. І буду дуже рада, якщо ти теж зробиш правильний вибір, — і виляючи бедрами, Ясемін вийшла з вітальні, залишивши нас із Дженком удвох.

— Ну...я...тоді буду спати тут, — я знизила плечима.

— Чого це? — чоловік підняв одну брову.

— Ну бо я тут якби гостя.

— А якби гостя не забула, що у нас якби палке кохання? — Дженк сказав це пошепки.

— Тобто ти хочеш сказати...тобто ми...ну...

— Саме так, — хлопець відкинув пасмо мого волосся назад, — але зараз я іду в душ, — і вже не в такому розлюченому стані, Дженк підвівся і пішов до ванни.

Я ж залишилась у вітальні й від усвідомлення того, що мене чекає, руки почали тріпотіти. Сьогоднішній вечір видався занадто незрозумілим, то ж я боюся уявити, яка може бути ніч. Я ходила по вітальні туди-сюди, намагаючись придумати, як тактовно сказати Дженку, що може нам не пасує спати разом на одному ліжку. Що може він погодиться одну ніч потерпіти на підлозі. Але інша моя сторона страшенно хотіла заснути в його обіймах. Ляно, у що ти вляпалась, дурепо. Справжнісінька дурепа. Я зрозуміла, що заснути мені буде важко, тому вирішила піти зробити собі чаю. Але коли опинилась на кухні, то застала там Дженка, який вже вийшов з душу...і який був лише в одному рушнику, замотаному на поясі.

— Ой, — крикнула я і різко відвернулась.

— Що таке? — Дженк знущаючись засміявся.

— Я цей...тоді пізніше.

— Лано, ти що, маленька дитина?

— Ні, але це невиховано. Отак...я не маю права.

— Серйозно? — якимось солодкавим голосом сказав він і я спиною відчула, як Дженк підходить до мене.

— Ні, я справді піду...розстелю ліжко, — я так і стояла спиною і вже хотіла тікати, але хлопець зловив мене за руку і зупинив.

— Чого ж ти так боїшся? — прошепотів він мені на вухо, підходячи ближче.

— Дженку, це неправильно. Ми не...я...оце...— бракувало і слів, і повітря. 

Я тверезо розуміла, що мені не варто бачити його в такому вигляді, але було таке бажання побачити не тільки це. Паніка досягла апогею, коли він поклав свою руку мені на бедро і притулив до себе.


— Я не хочу відпускати тебе, Лано, — прошепотів він мені на вухо.

— Доведеться, — сказала я, ковтаючи ком в горлі. 

Потім ногою я відчула, що його рушник починає помалу сповзати. Мої щоки запалали гранатовим кольором і я просто відскочила від нього вперед і почула, як рушник глухо впав на підлогу. Потім за секунду по всій кухні пролунав регіт Дженка. Це мене ввело в ступор і я несвідомо повернулась. Хлопець до нестями сміявся, аж почав триматись за тумбу, а на ньому красувались сірі спортивні шорти.

— Бачила б ти своє лице, — він аж заходився, від чого мене пробирала лють.

— Може досить!? — крикнула я, щоб перебити його дурнуватий регіт.

— Гаразд-гаразд, — Дженк почав витирати сльози, — але це було дуже ефектно.

Я стояла і дивилась, як він намагається заспокоїтись і усвідомлювала, що це все дійсно так. Дуже ефектний розіграш палких почуттів. Він просто хотів пожартувати, познущатись. А я, наївна простачка, повелась на цю всю виставу. На очі підступили сльози, але я їх втримала. Не хочу показувати йому, що це мене зачепило.

— Молодець. Ти справді гарний актор, — видавила з себе я.

— Лано, вибач. Ця ідея прийшла спонтанно і я захотів випробувати її.

— Ясно, — я криво посміхнулась, — я йду спати.

— Я скоро буду.

Опинившись в кімнаті, я швидко перевдяглась і залізла під ковдру. Байдуже, що зараз страшенна спека, але мені хотілось відгородитись від всієї дурні, яка зі мною стається. Хотілось уявити, що ця ковдра, ніби чарівна хмарка, перенесе мене туди, де я буду спокійна і щаслива.

В час, коли мама з татом ще були живі й ми вчотирьох жили у своєму прекрасному світі. Спогади про батьків добили мене остаточно і сльози вже потекли самі собою.

— Ти ще не спиш? — у кімнату зайшов Дженк.

— Майже, — я намагалась швидко витерти мокрі щоки.

— Яка ж тут спека, неможливо, — він підійшов до вікна і відчинив його навстіж, — не люблю літо через отакі ночі. А ти ще й під ковдрою, Аллах-Аллах.

— Мені так зручно, — пробурчала я.

— Добре, нехай, — він вимкнув світло і на моє здивування ліг поруч на ліжку. Від цього я аж обернулась до нього.

— А як же підлога?

— Я у своїй квартирі маю спати на підлозі? Ну ні, дякую. Зачекай, ти що, плакала?

— Ні, — я почала ховати очі.

— Я так образив тебе? — серйозно спитав Дженк.

— Ні-ні, все гаразд. Я просто...просто згадала своїх батьків.

— Ти скучила за ними?

— Дуже. Враховуючи...що їх вже декілька років немає.

— Я не хотів, вибач. Я ж не знав.

— Нічого. Я вже змирилась з цим і живу далі.

Повисла незручна тиша, але мені це навіть сподобалось. Бо ще більше розмов із ним точно б розв‘язали мені язик і я наговорила б забагато зайвого. Я довго дивилась у вікно і помітила, що раніше спокійні фіранки почали рухатись туди-сюди. Потягнуло добрячим холодом, а потім нізвідки загуркотів грім, від чого я здригнулась.

— Що таке? — Дженк тріпнувся разом зі мною.

— Нічого, я просто...боюся грози.

— Чому? Це ж просто дощ.

— Не знаю, але завжди від цього страшно.

— Ох, — він піднявся з ліжка і прикрив вікно. 

Мені стало трохи спокійніше і я вже налаштувалась засинати, але коли хлопець повернувся в ліжко, він відкинув ковдру і рукою впевнено притис мене до себе.

— Дженку? — я глянула на нього і його обличчя якраз освітила блискавка.

— Хоч я і сказав, що ми ще не закінчили, але зараз якось...не вдалий момент. Тому поки що будемо лише позбавляти тебе страху від грози.

— Ти це серйозно? — я аж витріщилась на нього.

— Спи, — він поцілував мене в ніс і зручніше вмостився, щоб спати.