Розділ 8.

                                                                              Любов не приносить болі. Біль приносять люди, які не вміють любити.

- Доню, вставай, за тобою Марк прийшов, - будила Соломію мама, розкриваючи в її кімнаті жалюзі, щоб впустити промені сонця.

- Може, я сьогодні не піду на навчання, а ? – перевернулась на інший бік дівчина, накрившись ковдрою з головою, а потім прокрутила в голові фразу мами «Марк прийшов», що заставило її різко піднятись.

- Тобто Марк? Куди? До нас? – закидала питаннями Мія.

- Так, я його попросила, підвезти тебе сьогодні, щоб ти сильно ногу не напружувала після вчорашнього.

- Значить він не сам захотів, - одразу засмутилась дівчина, - не піду нікуди.

- Так, щоб через 10 хвилин була готова, не заставляй хлопця чекати, - строго сказала мама і вийшла з кімнати.

- Ну за 10 хвилин я точно не встигну. Хай чекає собі, - вона глянула на годину і зрозуміла, що вже взагалі час виходити.

        І чому в неї будильник не задзвонив? Взяла в руки телефон і зрозуміла, чому. Він був вимкнений, так, як поки вони їхали, цілу дорогу вона слухала музику. Та й так з нею і заснула, а коли проснулась, то лежала вже у своєму ліжку. Навіть не знала, ні коли доїхали додому, ні як вона потрапила у свою кімнату. Зараз про це думати вона не мала часу, так як внизу її чекав Марк, а вона ще навіть не встала з ліжка. Нога в неї була перев’язана бинтом, але вона все одно вирішила взяти сьогодні спідницю, так як не хотіла одягати тісні джинси на болючу ногу. Від каблуків все таки відмовилась і витягнула білі кросівки.

Коли спускалась вниз сходами, то чула як Марк розмовляв з її мамою.

- Дякую, що вчора допоміг з нею і сьогодні, що погодився підвезти, - дякувала вона йому.

- Та немає за що. Я вже звик до того, що ваша донька не може без пригод, - голос його прозвучав по-доброму.

       Соломія зайшла на кухню, одразу погляди перевелись на неї. Марк поглянув зверху низ, звернувши увагу на спідницю і забинтовану ногу. Не сказавши їй ні слова, встав з дивану, попрощався з мамою Соломії і пішов до виходу.

- Солька, поїси вже в університеті, біжи за Марком, - підштовхнула її легенько мама.

- Угу, - не дуже радісно протягнула дівчина і вийшла.

       Марк чекав її біля машини, спершись на капот. Вона аж замилувалась ним, чорне худі, такого ж кольору джинси і білі кросівки. Він виглядав так заворожуюче, що їй завжди ставало дуже шкода, що не може підійти до нього і обійняти, як свого хлопця. Тільки і залишається, що милуватись здалека.

- Ти збираєшся й надалі так на мене дивитись чи все таки сядеш в машину? – роздратовано спитав Марк.

Соломія нічого не відповіла, просто сіла з іншого боку і голосно хлопнула дверима. Зустріла злий погляд хлопця і зовсім без жалості до машини сказала:

- Я випадково.

Була тишина в машині, яку все таки вирішила порушити Соломія.

- А коли буде наше наступне заняття математикою? – тихо спитала, що її майже чути не було.

- Сьогодні, хоча я би хотів, щоб ніколи, - дивлячись прямо перед собою відповів Марк.

- Чого ти вічно такий?

- Який?

- Такий злий зі мною. Тільки й хочеш, щоб я відстала і не говорила з тобою, - Марк навіть повернув до неї голову і легко посміхнувся одними кутиками губ.

- Невже до тебе дійшло нарешті, що якби ми не були сусідами і наші батьки не дружили, я б ніколи з тобою не спілкувався. Я, здається, завжди чітко показував і прямо говорив це, але ти за своїми рожевими окулярами і дитячими мріями ніколи не помічала це, - її очі почали сльозитись, але вона стримувалась.

- Якщо тобі насправді так неприємно бути в моїй компанії, то я не буду попадатись тобі на очі, - впевнено сказала Соломія і вийшла з машини, бо вони якраз під’їхали до корпусу університету.

- А зможеш? – крикнув він їй у відкрите вікно.

        Вона відійшла на досить велику відстань і замість того, щоб піти в будівлю, завернула в університетський парк і сіла на дальню лавку під деревом. Їй було образливо, сльози потекли доріжками по її щоках.  Злившись на нього, дівчина одночасно й злилась на свою слабість перед ним. З самого дитинства вона була на все готова тільки, щоб завжди його бачити. І скільки разів Соломія вже обіцяла собі перестати його любити, старатись не бачити його, але ніколи не могла заставити себе дійсно це зробити. Весь час верталась, незважаючи на його слова і дії.

         До неї подзвонила її подруга, питаючи, де та пропала, бо Аліна бачила її через вікно, як та йшла, але пройшло вже хвилин 10, а Соломія так і не появилась. Вона руками витерла очі, глибоко вдихнула і видихнула повітря і піднялась, щоб іти на пари. Ніхто не має бачити, що вона плакала. Всі ж знають її, як завжди усміхнену і життєрадісну.

Зайшовши в корпус, її одразу хтось вхопив за плече.

- О, я до тебе вчора писав, але так і не отримав відповіді. Щось сталось? – Влад повернув її обличчям до себе, потім уважніше придивився і стурбовано спитав: - ти плакала?

- Що? Звичайно, ні, - впевнено відповіла Соломія і усміхнулась, - з чого ти взяв? А те, що не відписувала, вибач. Телефон тільки зранку включила, не встигла переглянути повідомлення.

-  Ну в тебе туш розмазана по щоках і очі червоні, - Соломія полізла в сумку за дзеркальцем, сварячи себе в голові, що не подивилась в нього, коли ще сиділа на лавці.

Її зупинив Влад, взявши за кисть руки.

- Давай я витру, - він витягнув серветку і почав легенько витирати її щоки від туші.

Соломія відчула себе незручно, проте це було дуже приємно. Він більше не задавав ніяких питань на рахунок цього і вона була вдячна за це.

- Ось, так вже краще, - посміхнувся він до неї.

- Дякую тобі.

Влад торкнувся її пальцем по носу і запропонував провести її, куди треба. Вона не відмовилась. Говорили про сьогоднішню репетицію з танців на конкурс, який вже скоро мав відбутись.