Розділ 5

Швидко поснідавши продуктами, що лишились з моменту приїду, я взялась за справу. Закотивши рукава, схопила ганчірку й промочила її, ткнувши в миску з теплою водою. Добряче викрутила та почала мити підлогу. Я років два тут не була, а матуся ще більше. Бабуся ще при житті страждала через хворі ноги. Тому про прибирання я вже мовчу, їй достатньо було того, що весь час треба крутитись біля двору. 

Вимита підлога й протерті поверхні від пилу перемінили повітря в будинку. Запах свіжості й трішки мийного засобу. Закінчивши прибирання, я зібралась піти у двір, щоб приготувати дрова на вечір. Одягнувшись тепліше,  розклала особисті речі у шафу. Негоже їм у валізі лежати. Розвішуючи на вішак светр, я помітила сорочку адміністратора ресторану.  

- Як вона сюди потрапила?! - збентежено схопила її до рук. Повільно піднісши до носа, вдихнула запах. Все той же аромат цитрусових. Прання не допомогло. Швиргонувши її на ліжко, я вирішила пустити її на ганчірки. 

На вулиці було холодно. Я б сказала занадто. Як тільки вийшла, затремтіла, а після кількагодинної роботи у дворі, розігрілась не на жарт. Підмітаючи у дворі,  я слухала музику в навушниках. Скоренько скінчивши, пішла до старенького сарайчику. Бабуся завжди у нього зберігала заготівлю дров та вугілля на зиму. Сарайчик поряд з будинком й зі своїми хворими ногами їй простіше було носити паливо в дім. 

Відчинивши пошарпані дверцята, що ледь тримались на петлях, я підперла їх колодою середнього розміру, що лежала у кутку. Зайшла й заклавши руки в боки, огледіла володіння. Вугіллям тут вже років п'ять не пахло, хоча бабусі другий рік немає. А з дров або важкі, товсті колоди, або хмиз у вигляді тоненьких кострубатих гілочок. Як досвідчений житель села, я добре знала: хмизу мені не вистачить  і на один вечір. Тому доведеться пригадувати, як тримати сокиру в руках. Порившись у закутках, я відшукала стареньку, заржавілу сокиру. 

Викотила велику колоду на подвір'я для опори й ще кілька для тренувань. Поставивши меншу на опору,  я охопила держак двома руками й прогнувшись у спині, замахнулась сокирою у повітря. Розганяючи повітря, я лиш стукнулась пальцями об опору. Стиснувши зуби, повторила махи сокирою в повітрі. З десятого разу у мене вийшло розколоти її навпіл, а тоді й на менші брусочки. Так одну за одною, кільканадцять колод я розрубала. Відхекавшись, опустилась на колоду й швидко вдихнула. 

Давно я цим не займалась, плече з не звички занило. Потираючи його, я заплющила очі від полегшення. Фух! Але задоволення попри біль не зникло. Я вправна господиня, це й підбадьорювало. Упершись руками об коліна, відновлювала дихання. Ось тобі й фітнес, і спортзал.

Піднявши очі, я побачила на стінці будинку ледь помітний напис фарбою.

"Дім там, де ти щасливий".

Підхопившись, я повільно підійшла до стіни й торкнулась напису руками. Повільно провела стіною й повернувшись, зіперлась на неї. Тіло пронизало холодом. Як зараз пам'ятаю, ми разом з татом виводили старанно кожну літеру. 

Тоді татко був іншою людиною. Тоді він вірив, що матуся повернеться  і ми житимемо нормально, як усі сім'ї. Але цього не сталося. Татко став пиячити й по кілька днів пропадав. Бабуся хвилювалась за нього, бурмотіла, що втрапить у халепу.  Я була єдиною опорою для неї в ті часи. Швиденько поверталась зі школи, а вчилась десь у класі третьому, робила уроки й бігла на вулицю допомагати бабусі.

Баба Клава важко зітхала й жаліла мене. Але я вже тоді розуміла: якщо я не зроблю - з неба не впаде. Тому я, бувши у віці дев'яти років, хапала маленьку сокирку, яку могли витримати мої сили й кілограми й добряче колола ці трикляті дрова. Пів життя у мене вони забрали. Коли інші діти після уроків йшли на гуртки, я бігла допомагати по господарству: носити воду з криниці, що в кінці вулиці, рубати дрова, готувати їжу. 

Татко з'являвся пізно й завалювався спати, а я сиділа біля його ліжка до пізньої ночі, тримаючи у руці стакан з водою. Він був моєю сім'єю, поки матусі не було. Бабуся була моєю упевненістю в безнапасному житті. Та все пішло шкереберть одного вечора. Бабуся занедужала,  я лишалась з нею й тримаючи її руки, молила Бога не забирати її в мене. Він мене почув. 

Щоправда, бабуся довго лікувалась у лікарні, але повернулась матуся. Розлучилась з батьком й тоді зник він. Якби я знала, що побачу його наступного разу на власному випускному, то тримала б міцніше.

Важко зітхнувши, я випрямилась й зібрала дрова на руку, щоб занести до будинку. Впоравшись, я вирішила не баритись й піти до магазину. Вже майже обід,  а нормальної їжі в шлунку й не було. Передягнувшись, вмилась крижаною водою, що добряче збадьорила. Закривши будинок, я вийшла на вулицю, протягнувши за собою хвіртку. 

Простір. Величезний простір для спогадів. Тут ми на велосипедах ганяли, там грали у квача. Всміхаючись сама до себе, я повільно йшла вулицею до центра села. Здається, нічого більше не може завдати мені болю Та де ж там. Вже на порозі магазину мене зустріло чергове розчарування. Дві жіночки, щільно закутані в барвисті хустки теревенили при вході. Я минула їх й без зайвої думки зайшла в середину.  Тільки но  я пройшла почулось перешіптування. І стосувалось воно мене.

За прилавком стояла блондинка віком десь за сорок. Уважно порахувавши усе кілька разів, виклала мені решту. Я складала продукти до сумки, коли до магазину увірвалась руда фурія.

- Ти чого  мого Дмитрика вигнала?!- почала кричати на продавчиню. Та скосивши очі, прокашлялась. Але жінка не припиняла. Продовжувала кричати й тицяти вказівним пальцем біля лиця блондинки. 

Я спокійно забрала решту й вже збиралась йти, коли обличчя рудої потрапило мені в очі.

- Люська?- здивовано промовила я. Вона замахала головою й застопорилась, помітивши мене.