3. Ранок

Біляна підпирала спиною двері і вперше за ніч дихала на повні груди. У кімнаті, в яку її спровадив нічний пан, чи то пак, пан Рин, можна було розгледіти хіба що нечіткі обриси ліжка і великої скрині. Біляна зробила кілька кроків до невеличкого вікна, крізь яке вливалося зовсім небагато світла. Відсунула фіранку і подивувалася – клапоть неба, не затулений хащами, виявився зоряним і безхмарним – схоже, таки розпогодилося.

Велика скриня у кутку була старою і рипучою. Сяк-так відкривши її, Біляна нащупала купу полотняної одежі. Взяла те, що лежало зверху, і піднесла до вікна, щоб роздивитися. То була святкова вишивана сорочка, навіть у напівтемряві видно було, що дорога, біла, не на кожен день і не для кожної дівчини, таке носили багатші. У Біляни були, звичайно, ще гарніші сорочки, але нічого, і ця зійде… Цікаво, звідки вона? Може від однієї з дівчат, яких Рин викупляв для крові? Він цієї думки шкірою пробіг морозець. Та ну, дурниці, хто ж таку багатшу дівчину йому продав?

Біляна струсила з себе дурні припущення і знову кинулася до скрині. Довго риючись, знайшла там все, щоб добре вдягнутися – і фартух[1], і припинку[2], і камазолю[3]. На самому низу навіть ходаки були, правда, трохи старі і стоптані, але краще, ніж її нові, та ще мокрі.

Біляна переодягнулася, з полегшенням скидаючи з себе мокру панську сукенку. Одяг зі скрині був трохи великуватий, але вона витягла ще плетінку[4] й припасувала так, щоб сиділо добре. Пощастило, що ходаки були не замалі й не завеликі, а якраз-якраз.

Вбравшись, вона залізла у ліжко і закуталася ковдрою, бо надто вже змерзла за пів ночі. Тепер можна було й подумати, що робити далі. Може, Біляна була не надто смілива чи метка, але завжди добре думала, перш ніж щось вирішувати.

Зриватися і тікати без плану – не варіант. Вона добре бачила, що їхали вони не стежкою, а навпростець через ліс аж до самих хащ. Певно, до її села немає годящої стежки, так просто й швидко вона дорогу не знайде (якщо взагалі знайде), зате Рин точно добре ці місця знає, тож швидко її наздожене. Тому треба йти вдень, коли він спатиме.

Припустімо, піде вона вдень і якимось дивом таки добереться до вечора додому. Що далі?

Отут і було найважче. Лишитися в селі – то він прийде по неї і на місці прикінчить, а забобонні односельці ще й допоможуть – точно ніхто не сховає, навіть власний вуйко, боячись накликати гнів нічного пана. А якщо вона розкаже їм, що він не може з дощами допомогти? Ага, так їй і повірили.

Значить, треба тікати з села. Тільки куди ж? У неї ні рідні, ні знайомих по других селах… Просто скласти пожитки, взяти дві курки під пахви і світ заочі? Вона ж ніде й не бувала далі ярмарку в Нижньому, та й то давно з татом, а зараз стільки роботи, що на ярмарки вуйка самого доводиться випроводжати. Та й як це – лишити таке велике господарство, у яке тато стільки сил вклав? І вона, Біляна, вклала, і мама, доки жива була… От халепа.

Її знову розібрало від жалощів до себе, так що дрібні сльозинки потекли щоками. Правильно, плач, Біляно, доки це рятує тобі життя.

Врешті до ранку, перебравши всі варіанти, вона вирішила, що треба шукати, як втекти, але найкраще буде, щоб пан сам її відпустив – тоді й односельці нічого не заперечать, і можна буде лишитися в селі, не боячись далі Рина.

Вона так і не зімкнула повік, і тільки коли добряче розвиднілось, вирішила вийти з кімнати, розгледітися, що тут і як. Певно, пан Рин вже заснув.

Біляна прочинила двері і вислизнула у велику кімнату, в якій ще панували сутінки. Єдине вікно було зашторене цупкою темною тканиною, так що жоден сонячний промінець не продерся.

Вона роззирнулася. «Пічка» вже не горіла, двері на вулицю були зачинені, обабіч них стояли дерев’яні шафки з набитими мотлохом поличками. Поруч з її дверима були ще одні двері, і в стіні навпроти – теж двоє дверей. Виходило, що всього в будинку було п’ять кімнат. Біляна присвиснула, подивувавшись цьому відкриттю. І лише тепер кинула оком в куток між вікном і одними з дверей навпроти.

- Ой бо’! – зойкнула.

Він сидів у кріслі, закинувши ногу на ногу і склавши руки на колінах.

- А ти не спиш? – пролепетала Біляна.

- Чекав, бо знав, що ти висунеш носа з кімнати, щойно розвидніється.

Він підвівся і пройшов вперед, до середини кімнати, старанно минаючи вікно, хоч з нього майже не лилося світла.

Біляна набрала повні груди повітря і, склавши руки в боки, виголосила, наскільки могла твердо:

- От що, якщо ти не можеш нічого зробити для мого села, то поверни мене туди, де взяв!

- Я тебе ще не взяв, - хмикнув він.

Біляна не зрозуміла його зауваження і вперто продовжила:

- Мене тобі віддали, щоб допоміг вгамувати зливи, а не просто так...

- А мали б віддати просто так.

- Чого це?

- Не знаєш?

Він схрестив руки на грудях і за своєю манерою зітхнув.

- Всі три села біля цієї гори дуже вже винні мені. Тільки два інші данину сплачують, а твої Річки – ні.

- То скажи, чого тобі треба – у мене є вівці і корови, багато є, але як захочеш – всі віддам, тільки відпусти.

- Не треба мені ніякі вівці. Тебе хочу.

Біляна з досади тупнула ногою. Рин прищурив очі і рушив на неї.

Вона відступала назад, доки не оперлася лопатками у стіну. Хотіла шмигнути до дверей, але він настиг її і не дав висковзнути, обпершись руками в стіну обабіч неї. Знову нахилився до її шиї і так само лоскітно, як напередодні, провів носом. Біляна нарешті допетрала: невже він на нюх визначає, чи не гірчить у неї кров – як же це так?! І взагалі – чому то кров гірка стає, а не солона від сліз! Треба буде над цим подумати!

- О, а здається, твоя кров майже солодка вже, - прошепотів Рин задоволено.

Біляна перелякалася, згадуючи, що плакала ще затемна. Ой, як же це важко – плакати коли треба, а не коли хочеться.

Він підняв голову, а тоді наблизився до її лиця так, що їхні носи мало не зачіпалися. Вона зазирнула в його темні очі, затамувала подих, а тоді, зібравши всю свою лють на нього, пустила кілька сльозинок.