Розділ 11. Очікування.

Дивна тиша у робочому месенджері та жодного повідомлення на імейл.

Це період очікування. Я розумію, що будуть санкції, але виправдовуватись чи писати вибачення вже не має сенсу. До того ж, при будь якій згадці про виправлення листів, намисто насторожувалось.

Тому, мені залишалось лише чекати на вердикт керівництва. Можливо буде помилування, а можливо покарання. Хоча є невелика надія на лояльність, але ситуація на роботі дуже напружена.

- Мені добре тут працюється, - подумала я і чортове намисто стиснулось.

- Ну що не так, це ж правда, - намисто продовжувало стискатись, але ніби очікувало на мою відповідь. - Ок, тут гарно платять, не загружають роботою… Ммм, боляче… Ладно-ладно, просто гарно платять.

Мда, дійсно, раніше мені подобалось тут працювати, а тепер мабуть переросла. А чому ж я далі тут працюю? Тому що гарно платять, - це я визначила, а ще? Скоріше можу сказати, чому я не звільняюсь: тому що звикла; тому що стабільно; тому що близько додому; тому що боюсь змін; тому що невпевнена; тому що синдром самозванця; тому що шкода того, що зробила; тому що відчуваю відповідальність за проекти; тому що ніхто крім мене не зробить… Ай-ай боляче, ммм, може так? Ніхто крім мене так добре не зробить, ай-ай не сильно, але все одно боляче. Ммм, навколишні кажуть, що ніхто крім мене цього не зробить. О попустило. Але чому стиснулось горло з середини, чому так гірко? Насправді все це виглядає чуть “гавняно” - вони тупо маніпулюють, кажучи  “ніхто крім тебе…”, а я, як собачка Павлова, виляю хвостом, коли так сказали…

Виявляється, можна вірити лише щирій похвалі прибиральниці Семенівни. Вона часто каже: “Ти так гарно складаєш використані листки, і рвеш на мілкі клаптики. Вони займають так мало місця у смітнику. Ніхто крім тебе так гарно не робить. Інші навіть не завжди попадають у відро.”

Мда, викидати гарно сміття - це мабуть не суперскіл, а якесь психічне збочення. Але від згаданих слів мені зараз дійсно стало тепло і затишно.

Щось мене почало знову нудити, потрібно бігти у туалет, бо буде біда.

Ледве добігла, жах, з мене вийшла якась темна жижа.

- Що це я таке гидотне їла? - подумала на секунду я, але раптово мені стало так добре, ніби скинула кілограм ваги з себе.

Протелемкало щось на ноутбуці, прийшов лист на пошту.

- Ну що ж, гляну. Мда, офіційне звільнення, навіть не потрібно відробляти 2 тижні…

Але тепер я по-іншому дивлюсь на це. Зараз я відчуваю, що зміни на краще. Тому що сама б я ніколи не зважилась.

- Може намисто не таке вже й погане. - ця думка знову промайнула.