Бурштинове намисто

Розділ 19. Двадцять сім.

Додому я йшла повільно, мені про багато речей потрібно було подумати.

Нова інформація по-трошки влягалась, поступово все ставало на свої місця.

- О, забула спитати Олену про те дивне видіння з свічками. Але вона казала, що можна буде телефонувати, ну, якщо буде потреба і буду пам’ятати, то спитаю.

Чомусь руки самі потягнулись до намиста і почали рахувати намистинки. Двадцять сім.

  • Мда, якесь число ні туди, ні сюди.

Мозок почав знаходити асоціації: двадцять вісім - цикл місяця, двадцять вісім учнів було у моєму классі, двадцять восьме число - День чи то молоді чи то Конституції України, але ж це все двадцять вісім.

  • А двадцять сім? О, це натуральне число.

О, Боже, нарешті арифметика знадобилась. Ой ні. Мій мозок помилився - воно ділиться на 1, 3, 9 та 27. А навіщо ця інформація мені зараз? Мозок не хоче думати над тим, що важливе, тому підсовує будь які інші знайомі задачки.

В мене так часто буває. Я знаходжу собі термінові і важливі справи або завдання, коли не хочу думати про щось незручне. А коли потрібно прийняти рішення, то для мене взагалі катастрофа. Тягну до останнього, і зазвичай, потім вже вибір хтось зробив за мене. І часто не на мою користь. Але я дуже ображаюсь на всіх і на ситуацію, що все пішло не так як я задумала.

Ой що це відбувається, намисто стало гаряче, потім холодне, чомусь вологе, з нього почало щось капати мені на футболку. Що це? Щось червоне? Схоже на кров? Що відбувається? Блін не видно? Чому немає люстерка? - я була в паніці. Додому ще хвилин 15 іти.

  • О, придумала, можна подивитись в телефоні - селфі відео.

Тримтячими руками я включила камеру, переставила у режим селфі, та…

Намисто дещо зменшилось у розмірах, воно було у чомусь червоному, схоже на кров.

- Що з ним відбувається? - занепокоїлась я.

Воно ставало червоним.

- Навіщо я ходила до ворожки, навіщо я зараз почала думати про вибір, це я винна у тому, що запустила процес.

І тут мене знову почало нудити.

- Ну от, починається, - в передчутті того, що зараз моя свідомість буде десь інде, я підійшла до дерева, зручно сіла, закрила очі і приготувалась.

На диво, нічого далі не відбувалось.

- Що казала Олена, - вирубає мене, коли мозок опирається або намагається, щось пояснити.

Я просиділа хвилин десять, але все було спокійно, тому піднялась і почовгала додому. Саме почовгала, тому що по відчуттям мені було ніби років сто.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше