Розділ 7

Іти нам було не так і далеко, просто за найближчим поворотом вийти до гвинтових сходів і піднятися нагору. Так би мовити, продуманий архітектором бічний хід. Розумно. Не треба бігти кудись коридорами і підніматися з усіма.

І здавалося б, пересувай собі ногами, дивись у спину тому, хто крокує попереду, став на сходинку ногу і ні про що не думай, не дивись нікуди. Не дуже я люблю такі навантаження, аж ноги болять від напруження, але витримати можна. Але якої єхідни мене смикнуло подивитися, що ж там унизу? Між прольотами сходів?!

І — сутінок його візьми! — голова одразу запаморочилася, і шлунок збунтувався, і ноги затремтіли. Хто ж знав, що піднялися ми вже так високо? Я вище, ніж на даху свого будинку, ніде й не бувала. А тут якщо оступитися, спіткнутися, втратити рівновагу, то летіти сходами мені далеко-далеко, битися тілом…

Я в ту же мить сіпнулася і притулилася до стіни вежі. Поруч як насмішка було величезне вікно, забране лише тонкою візерунчастою дерев'яною вставкою. Продавити таку нема ніякої проблеми. І вона не заважала мені оцінити ширину, висоту, глибину того, що за межами цієї вежі.

Еос! Чого ж світ такий великий та широкий?!

— М-м?.. — у простягнуту руку Геспера я вчепилася як кліщ. Ой, як добре. Жива надійна людина, не те що порожній простір навколо. Але вставати я не збиралася, що ближче до сходів, то безпечніше. Але якщо обваляться сходи? А якщо башня впаде?

— Страшно, — зізналася я, вийшло так жалібно, що й сама від себе не чекала.

— Хм-м? — не зрозумів він і подивився на всі боки. Я спостерігала за цим через щілину між пальцями: сховала обличчя в долоні — такий собі екран від небажаних вражень.

— Може, неара боїться висоти? — запропонував Менандр, він взагалі небезпечно звісився з вищого за наш прольоту і тепер дивився на мене. Сутінок, від цього його положення в мене ще більше голова запаморочилася, так і хотілося злитися з каменем.

На жаль, Менандр мав рацію.

— Я ніколи так високо не була, та й виходити з дому не люблю, світ… він занадто великий! — зізналася я пошепки Гесперу, який схилився наді мною. — Залиште мене тут, а я вниз уже сама сповзу. Не так і хотілося на весілля потрапити.

Але моя ідея — а я й справді бачити наречену не дуже прагнула — підтримки не знайшла. Геспер схилився наді мною ще сильніше і жестом показав: мовляв, давай понесу.

— Ні-ні! — у мене навіть волосся на голові заворушилося від жаху. Це мало того, що висота самих сходів, порожнеча в центрі її та за віконними отворами, так ще й ріст самого чоловіка. Ми так і застигли: він з простягнутими до мене руками, а я тислась до каміня і навіть не важливо було, що поділ туніки, швидше за все, вимазався в пилюці. Хоча після нічної події моєму одязі було вже нічого не страшно — однією плямою більше, іншою менше.

— А пам'ятаєш, друже мій, як ми з тобою того ягня несли? Раз і… — раптом промовив дивну фразу Менандр.

— Думаєш?..

— Впевнений! — пограв бровами Менандр.

Я насупилась, ледве розуміючи, до чого це він. А от Геспер раптом кивнув із серйозним обличчям і взявся стягувати з себе верхню туніку. Від несподіванки я дивилася на оголення, не відриваючи погляду. Втім, під тунікою була вузька безрукавка, тож жодного правила пристойності він не порушив. І наручі були! Щоправда, не золотисті, а темного металу.

— А навіщо?.. — не встигла я спитати, як тканина раптом покрила мені голову і плечі, як покривало. Навколо одразу стало темно. А наступної миті я почула щось схоже на «дякую за пораду», і мене схопили в оберемок. Такою ж комком, як я сиділа!

Я заверещала від несподіванки, сіпнулася, але тканина не дозволяла ворушитися і бачити, що навколо, а чужі руки тримали міцно. Геспер перехопив мене зручніше, і я відчула, як він рушив, незважаючи на ношу.

А? Це як? Що відбувається?

Поруч гримнув регіт — заливистий, нестримний зі стогонами. Менандр намагався вставити слово між черговим нападом сміху, але виходило не дуже добре:

— Геспере! Друже мій! Я ж пожартував!

«Як ягня», — згадала я і обурено завозилася. Це мене як ягня несуть? Руки б їм відірвати за такі жарти. Втім, Геспер ніс мене обережно, навіть у думках не виникло, що мене впустять. І в темряві справді страх перед висотою пішов.

— Я ж просив не робити так, Менандре, — хрипко відповів Геспер. Голос у нього був низький, приємно чоловічий, як сказала би бабуся. А я, притиснута вухом до його грудної клітини, трохи хихікнула — бо відчула, як вібрували слова, коли він їх вимовляв.

— Та як тут можна не зрозуміти, що це лише жарт, а не порада? — простогнав той.

— Якщо ви розібралися з усім, то можна мене повернути назад? На ноги і вниз? — подала я голос. — Я справді не засмучусь, якщо не потраплю на це весілля.

— Хм-м, — невпевнено потягнув Геспер, а потім заявив, — Навіщо. Жарт поганий, але працює.

— Вибачте, люба неаро, але він має рацію, — з винним сміхом додав Менандр. — І ми вже майже на місці.

Я подумки загарчала. І начебто все правильно, з погляду подолання перешкоди Геспер вчинив логічно. Але це не зраджує, що без мене вирішили.

— Усе, на місці.